Микола Хвильовий

Олександер Дорошкевич

Жанри літературної роботи

Одним із найвидатніших письменників пролетарської сучасности є Микола Хвильовий (нар. 1893 p.), що здобув собі за кілька років виразне поетичне обличчя, глибоко відмінне від інших творців нашої молодої поезії. Почавши містити свої поетичні твори лише в 1921 р. (у «Шляхах мистецтва», у збірникові «Жовтень», 1921 p.), Хвильовий одразу ж випускає першу, невеличку збірочку поезій «Молодість», поруч з цим друкує поему «В електричний вік">Електричний вік» (1921), а згодом появляється й друга збірка «Досвітні симфонії» (1922). Деякі поезії Хвильового містилися, крім журналів, ще й в альманахах «Штабель» (1922) і «Арена» (1922). Одночасно з цією інтенсивною поетичною роботою Хвильовий починає пробувати сили в художній прозі, за короткий час випускаючи збірку оповіданнів «Сині етюди» (1922). Ця збірка придбала авторові славу першорядного письменника, і останніми часами Хвильовий з лірики переходить на художнє оповідання, а то й на більшу повість і роман. Поетичні збірки тепер для самого автора – недавня історія.

Ліричні поезії в збірках «Молодість» і «Досвітні симфонії»

Хвильовий одразу ж визначився серед поетів сучасности, але ж його творчість еволюціонувала, а еволюціонуючи – вдосконалювалася, набирала художньо-образної сили. Оцей зріст у Хвильовому поетичної моці – найхарактерніша ознака його, як поета.

У першій збірці переважають мотиви описово-побутові («Скляр», «Швець працює», «Молотки», «Біля коксової печі»), лише в невеличкій мірі зафарблені лірично-емоційним тоном. Автор виявляє поезію робітничої праці, здебільша навіть праці не машинової, не індустріяльної, а кустарно-індивідуальної, ремісничої; у цьому ще відчувається тісний зв’язок поета з селянським оточенням, з працею селянського кустаря. Це деякий зовнішній вплив російських пролетарських письменників першої доби революції, коли поезія, що зве себе пролетарською, обмежувалася шабльоновим оспівуванням заводів, труб, машин та інших, суто зовнішніх атрибутів робітничого побуту. Помічається вплив формальних шкіл російської поезії, особливо імажиністів з їхнім плеканням штучного образу («І я в лани, городи встромив забуття ніж»; «Я говірку свою кострубату заплітаю в русявий кужіль»).

Далеко самостійнішим виступає Хвильовий у другій збірці. Хвильовий лірик набирає тільки тут певних, чітких форм. Поезії збірки додержано в дусі імпресіоністичної манери («Досвітні симфонії») з її калейдоскопічним перебігом раптових вражіннів, з її змисловним світопочуттям, з лаконізмом, виповненим одбірною художністю. І хоч автор зазначає свою органічну спорідненість з заводом, з «вугіллям» і робітничою блюзою, але ж на всій збірці ми чуємо подих степового ліризму («Від вас, степи, я…») і степової романтики:

Люблю у полі, на могилі

стояти в вечорах

і прислухатись і молитись

тому, що там жевріє ледве,

коли далеко на селі

перекликаються собаки

(«Смуток»)

Для Хвильового зовсім не органічний є індустріялізм промислового міста, і врешті йому найкраще вдається музичний ліризм сільської природи («За обрієм зима…») чи взагалі побутової статики. Ця риса Хвильового поезії позбавляє її потрібного динамізму, революційної нервовости й рвучкости.

Хвильовий уміє знайти свіжий образ, рельєфний при всій своїй багатофарбності (напр., «…куделить павутиння в зеленій ятці і на корчах…»), уміє дати словам витончене інструментування, уміє вразити читача оригінальним асонансом. Цим усім поет безперечно шукає нової словесної форми для світовідчування пролетаря, що, працюючи в місті, все ж таки весь ще виповнений романтикою селянського, степового життя.

Ця свіжа словесна форма з охотою користується новоскомбінованими словами, що тим самим підносяться в своїй уразливій образності; але цю ознаку футуристичної поезії Хвильовий неохоче поширює на метрику, і йому більше ведеться на клясичних розмірах, аніж на vers libre’i.

Поеми

Власне, поеми Хвильового («В електричний вік», «Поема моєї сестри») аж ніяк не можна відмежовувати від його лірики: це та ж лірика, хіба тільки композиційно складніша. Таким же романтиком виступає поет у своїй першій індустріяльній поемі, де мріє про «авіо-часи», «електрики блискучі очі», де поет «веде корабель машинізації» «по асфальтах прийдешнього». Суто ліричне передчуття великого перетворення «степів Залізняка і Гонти» в «нову Америку» панує над сюжетними стовбурами поеми, місцями наближаючи її до публіцистичного патосу. Емоційно загострена свіжість художніх образів, хоч не без впливу імажиністської фразеології (як ось штучно-вульгарне: «в сміх підмішували кал», напр.), спроби ширшої словотворчості («карнавальте», «огадючте»), нарешті, безперечні досягнення в поетиці вільного метру й асонансового римування, – все це робить поему «В електричний вік» інтересним зразком поезії часів своєрідної пролетарської романтики.

Висновки

Отже Хвильовий – поет, лірик переважно, патетичний романтик світовідчуванням, він не встиг знайти свого образу, свого ритму для виявлення ще незформованого урбанізму міського пролетаря. Свідомість цього, мабуть, і примусила поета перейти на інший поетичний жанр.

Перейшовши на художню прозу, Хвильовий дав у своїй збірці «Сині етюди» та пізніших оповіданнях (як «Заулок», «Пудель», «Санаторійна зона», «Лілюлі», «Я», «Силюети», потім об’єднаних збіркою «Осінь» 1924) високоталановиті зразки, з мистецьким охопленням радянської дійсности, радянського побуту. Серед сучасних наших молодших белетристів ми Хвильового, не вагаючися, можемо назвати найвидатнішим. Широкий розмах його творчости, що базується на художній синтезі нового оточення, раз-у-раз виступає поруч з упертим, глибоко зворушливим і талановитим шуканням нової словесної форми, нових стилістично-композиційних можливостей. Ось чому Хвильовий у своїй прозі видається нам правдивим реформатором, може навіть – революціонером, що сміливо рве, хай і за іншими поетичними зразками, традиції й утерті довершення української літератури.

Сюжети й побутове тло

Тільки в Хвильового ми бачимо багатенне побутове тло нового радянського життя, в нових стилістичних тонах подане. При тому письменник тільки зрідка, тільки епізодично торкається настроїв нового радянського села, освітлюючи переважно процес революціонізування села, підлягання його організованим революційним силам в кривавій громадянській боротьбі («Солонський Яр», бліденьке «В очереті») чи інтуїтивному передчутті соціяльної правди («Життя»). Раз збуджене село, воно здібне вже на героїчну акцію, і Хвильовий малює нам ці захоплюючі зразки революційної романтики, чи то селянської анархічної романтики («Легенда»), чи то свідомої саможертви шарів, що лише в революції, отут, нашвидку усвідомили себе («Бараки, що за містом»).

Але головний центр мистецької уваги Хвильового все ж таки не в тому: він подає нам те нове революційне оточення, що поглиблює здобутки соціяльної революції, що йде на її чолі. У Хвильового це оточення виступає не масовим рухом, з масовою боротьбою, а окремими постатями, окремими бунтарськими, інколи навіть мало організованими і мало дисциплінованими індивідуальностями. Мета боротьби Хвильового через те ж саме часто полягає в змаганні з традиціями, з «всефедеративним міщанством», з тим обивательським болотом, яке революцію розуміє лише в зміні начальства і тому замість царських портретів запобігливо вішає портрети Леніна й Троцького («Заулок»).

У цій боротьбі з «всефедеративним міщанством» деякі перемагають грузьку традицію силою свого інтелекту й ентузіязму (як «Кіт у чоботях» – у найкращому оповіданні із збірки «Сині етюди») або в наслідок глибокого й болючого вагання (Сайгор з опов. «Пудель»). Але в багатьох оповіданнях Хвильового елегійно констатується цей моральний спад навіть серед передових, ідейніших борців за ідеали пролетаріяту («Колонії, вілли», «Чумаківська комуна», «Редактор Карк»), а герої виступають з своєю самотністю, розчаруванням, безідейністю, що так нагадує врешті міщанські типи Коцюбинського й Винниченка: «стоїть неопоетизований пролетаріят, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч його стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням», з своїми «тихими затишками міщанського добробуту». І цей процес «зміщанення» активних шарів пролетаріяту помітніше виступає в останніх творах Хвильового («Заулок», «Силюети», «Лілюлі»).

Щодо самої сюжетної схеми, то вона нам інколи здається шабльоновою, формально перенесеною в новий побут, органічно непристосованою: такий шабльоновий сюжет оповідання «Юрко», або стилізована з усних переказів «Легенда», навіть прекрасний «Солонський Яр», де чуються відгуки старої народницько-селянської схеми. І великий індивідуаліст-«попутник», редактор Карк тільки поглиблює постать якого-небудь товариша Кирила («В дорозі» Коцюбинського) або героїв Винниченкової «Рівноваги». Здається це тому, що Хвильовий не пливе з побутом, як Косинка, а раз-у-раз реформує побут, підганяє його під той чи інший сюжет, інколи теоретично уявлений, інколи абстрагований, дедуктивно поданий.

Освітлення

В освітленні цієї основної сюжетної проблеми Хвильовий неухильно виступає таким же ідеалістом, як і в своїй віршованій поезії. Хай це буде інша, революційна романтика, хай це буде те, про що говорить один з персонажів Хвильового: «Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий в комуну» (опов. «Синій листопад»). Та воно так єсть: письменник закоханий в комуну, в революцію, він любить свою соціялістичну більшовицьку Україну, і на цьому базується його романтика світовідчування. З цієї основної стихії Хвильового як письменника, випливають інші риси. Герої Хвильового, при всій своїй реальності, інколи навіть цинічності, нечіткі в своїх психічно-побутових контурах, вони в основі символічні, рішуче позбавлені кайданів деталізованого натуралізму.

І друге. Етюди Хвильового густо офарблені ліризмом, елегійно-задумливим і рефлексивним ліризмом, який інколи перетворює «етюд» у типову «поезію в прозі» (як «Дорога», «Ластівка», або чудова лірична мініятюра «На глухім шляху», з її емоційним повтором: «Ох, ви, сосни мої, азіятський край!»). Хіба не безмежним ліризмом, і то ліризмом романтика, бринить цей рефрен оповідання «Редактор Карк», з цим характерним приспівом «ах»: «Ах, зелені мої сни за далеким невимовним. Ах, моя молодість – на фабричних посьолках тебе залишив, заблукалась ти ніччю в шахтарських огнях, на степах запорізьких безмежних»?

І третє. Хвильовий розуміє соціяльну революцію як безупинний процес, що його зародки ми спостерігаємо ще в минулому, ще в «народних бунтах, селянських повстаннях, Хмельниччині, Павлюку, Трясилі». Навіть в його уявленні місто, яке «забуло слобожанське народження», «забуло слобожанські полки», навіть місто «ховає сьогодні в своїх заулках криваві легенди на сотні віків», чудові легенди революції. Ось чому такою натуральною, такою органічною освітлюється революція у Хвильового. Тільки окремі шкурники бурчать: «Ну от: була у панів – робила. Тепер у комунії – і знову роби» («Чумаківська комуна»). Все ж інше говорить за завершення довгого історичного шляху, і автор свідчить:

«А все таки вклоняюсь тобі, мій героїчний народе! твоєю кров’ю ми окропили пройденої нами путі до соціялізму». Але, мабуть, тому революція здається поверховою, що вглиб народної психіки не сягнула, і навіть мешканці радянських комун, колоній, віл, загонів дійової армії в нові форми побуту вносять старий, теоретично відкинутий, але психологічно неперейдений зміст.

Композиція

Найбільше в конструкції, найбільше в композиційній техніці своїх ранніх оповідань сміливо рве Хвильовий традиції й довершення української літератури. «Я вихожу на новий шлях, і мені радісно». «Я не хочу бути зв’язаним. Я хочу творити по-новому», – так каже автор і рішуче відмежовується від «гітарних героїв гітарних поем з їхньою традиційно-повільною будовою оповідання». «А зав’язки – розв’язки так від мене і не дочекаєтесь. Бо зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вік, і до нього йдемо».

Основні ознаки композиції у Хвильового такі. Хвильовий у новелю вносить свою внутрішню лябораторну роботу, ту «психологію творчости», ту асоціятивну нитку авторового мислення, що звичайно перед читачеві очі не виступає. Для того вкраплюються в деяких оповіданнях особливі розділи з такими заявами: «Справа посувається до розв’язки…»; або: «Я думаю про кінець етюда…». Автор цим прийомом композиції часто кокетує, навіть зловживає, вносячи в текст «уривки із щоденника», коментарії тощо.

Друге: автор так будує новелю, що дія її динамічно скаче з епізода на епізод, рвучи логічну нитку в сюжеті («Кіт у чоботях») або дає тільки вступ до справжньої, головної дії («Життя»). Частина творчої, синтетичної роботи свідомо перекладається автором на читача, що його розуміє, що так само відчуває. «І читач творець, не тільки я, не тільки ми – письменники. Я шукаю і ви шукайте», – так пропонує Хвильовий. Так, кінець редактора Карка, логічний і конче потрібний кінець, читач може тільки уявити, добудувати, а автор дає тільки натяк («сів біля столу, в котрім був бравнінг»).

Останнє: автор ніколи не залишає читача спокійним, споглядальним (принаймні, в своїх найкращих етюдах). Він накидає читачеві свою думку, вривається в його процес мислення, примушує його йти за своїми творчими примхами. Інколи трапляється це типове «обрамлення» новелі, то серйозно-трагічне ( як у «Редактора Карка»), то сатиричне (початок «Свині»). Ці особливості композиції у Хвильового безперечно запозичені в сучасних російських белетристів, і в першу чергу в Б. Пільняка. У збірці «Сині етюди» вони загострюють у читача його сприймальну сферу, вони свіжі й творчо корисні. Але в оповіданні «Лілюлі» ці композиційні новелі вже затемнюють розвиток дії й місцями набувають характеру якоїсь художньої шаради, надто вже штучної.

Стиль

Хвильовий найглибше й найінтимніше в своїх етюдах відчуває слово в його музичному, образовому й змисловому змісті. Його героям Латвія нагадує «латаття», Верді – «Ала верди», Юрко – «гори Юри», Гапка – «гаптувати», а «губтрамот» утворює настрій і викликає низку асоціяцій. Інколи ця словесна музичність навіть перетворюється на самоціль, на формалістичні експерименти, як ось тут: «І тоді дзвональна звена веснальної дзвими блакитнить на душальній душі поета» («Лілюлі»). Це відчуття слова позначається на емоційно свіжих і зворушливих порівняннях, на пейзажних малюнках, що позбавляються колишнього споріднення з дійовими особами в імпресіоністичній новелі й складають тепер лише мистецьке «обрамлення» жанрової сцени («Між дерев ходив місяць і крапав срібне масло в гущавину…»).

Путь Хвильового

Хвильовий виявив яркий, блискучий хист новеліста. Руйнуючи шабльонові форми старої «просвітянської» літератури, тільки Хвильовий уже дає українську революційну новелю, гідну ширшого й постійного інтересу. Але Хвильовий не шабльонізує своєї поетичної методи. Пильно стежачи за світовою літературою, він і своїй творчості надає все інших форм. Саме тепер (1926 р.) Хвильовий на рішучому повороті: від дрібної новелі він переходить до більшої повісти і роману, від штучно збудованого і фрагментарного твору – до фабульности, до стилістичної простоти, до реалізму. Блискучий зразок цього нового етапу в творчості Хвильового – початок роману «Іраїда»; всебічно ж оцінити цей новий і надто цікавий для нашої белетристики етап ми зможемо тільки тоді, як побачать світ уже написані повісті Хвильового.

Примітки

Уривки з підручника: Олександер Дорошкевич Історія української літератури, видання друге. – Харків, «Книгоспілка», 1926, стор. 304-327.

Подається за виданням: Хвильовий М. Твори у 5 тт. – Нью-Йорк: 1986 р. т. 5, с. 390 – 398.