Микола Хвильовий
Сергій Єфремов
… Теж побутовий письменник, тільки на інший трохи зразок, із Миколи Хвильового, – власне в його белетристичних творах, бо як поет-віршовник Хвильовий дає тільки невеличкі окрушини робітничого побуту («Швець працює» й ін.). В поезіях у Хвильового (дві збірки: «Молодість», 1921 р., та «Досвітні симфонії», 1922) на перший виступає плян інша сторона робітничого життя, – сказати б, принципіяльна. «Аз єсмь робітник» – цими словами урочисто починає він другу свою збірку, і вугляний од своєї робітничої блюзи дух не зрівняє він з найпринаднішими втіхами. Він має навіть претенсію – не зовсім мабуть оправдану – вважати себе за першого робітника з-межи українців:
Я із жовто-блакиття (!) перший
На фабричний димар зліз.
Журавиних пісень моїх верші
По цехах розставляю – скрізь.
В імені робітника, колективного «ми», він нову складає заповідь людськості:
Слухай, чоловіче:
Да не будуть тобі бозі другі,
тільки моє засмажене обличчя.
І озиваючись на Тичини «Псалом залізу», Хвильовий новому революційному побутові широкі становить завдання – не самої лиш боротьби та руїнництва, але й творчости, краси.
Кохаємо залізо й мідь,
Бетони і чугуни –
Від них родилися громи,
Але і співні струни.
(«Павлові Тичині»)
З Хвильового-поета типовий романтик нового клясу, робітництва, і він це знає й цим пишається: «Я такий романтик, як і ти» – обертається поет до сонця; він тужить, – він рветься до «ласки-казки про життя прийдешнє». Він бачить, що мало є підстав до такої казки в сучасному – «мертво навкруги… запеклися на залізі уста іржі», завод помер. Але як для спокійного психолога Підмогильного в оцій смерті є «радість нерухомости» – елемент спочинку, пасивного супокою, принадности, ба й приголублювання, то для бурхливого романтика Хвильового це тільки новий стимул до невгасимого бажання:
Невже не можна запалити
Тебе, заводе, хоч одчаєм?
(««Ах, як мертво…»»)
Звичайно, паливо з одчаю вельми проблематичне, але як на романтика цілком натуральне, як натуральне і те зневір’я, що посідає поета, коли він гляне навкруги: «кублиться-б’ється мряка і шмаття від життя», такого немов би переможного, всюди – «контрреволюція, контрреволюція, контрреволюція», дощі і мряка, курява і ніч, і непевність.
І от в житах запахло,
запахло бур’янами,
а, може, й чебрецем –
не знаю! не скажу!..
А по ярках огні.
Шахтарські? Я не знаю!
Заводи? Я не знаю!
(«Зелена туга»)
«Не знаю», «не скажу» – як це «непрограмово», але й як разом з тим дійсно по-людському гарно… Іноді цей романтик прирікає на себе міну й пробує писати в модному стилі, і тоді з-під пера його злітають мляві, грубі, навмисне вигадані прозаїзми, як знамените в своїм роді: «бабахкайте, бийте в бабухатий (!) бубон», або не менш знамените: «Шешел в шварі… Шив я, шив я», – клясичні зразки модної какофонії, що претендує на вищу виразність, але тільки несмаком одгонить. Та коли Хвильовий пише без міни, на показ, то виявляє таке тонке розуміння справжньої сили слова й такі влучні знаходить образи, що перед ними мимоволі спинишся в захваті.
… Замислилося сонце…
Крізь повінь хмар, в глибіні вод
замислилося сонце.
… Розтаборилась тінь…
… Яка глибінь! Яка глибінь,
коли замислюється сонце!
Дуже нерівний ще з Хвильового поет, – може тому, що пробує змішати оливу з водою й роздвоюється між романтикою й занадто тверезими вимогами життя, між глибоким розумінням справжньої краси та навіяними впливами, що тягнуть до нудного виписування шабльонових фраз, до наївних витівок («м’єї», замість моєї, «м’чі» замість мечі) і одбиваються млявою риторикою.
Отаке ж подвоювання помітне й на Хвильовому-белетристові (збірка «Сині етюди», 1923). Вдачею він і тут лишається, певна річ, таким самим романтиком.
«Я теж романтик, – признається один із його героїв, – характерно: конаючи. – Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання… Це ж роки, мільйони років! Це незбутня вічність… Так. Але подумай: стоїть неопоетизований пролетаріят, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням» («Синій листопад»).
«Хіба це природно?» – запитує тоскно романтик, а тверезий практик од комунізму одрубує:
«Скажіть мені: де кінчається ваша (романтиків) дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по селах комуна. Де ви її бачите? Просто – тоска. Просто – харя непереможного хама».
Це різні змагаються люди. Але уявімо, що романтика і практика живуть в одній і тій самій людині – сама ця людина стане тоді ареною завзятого бою. З одного боку – «завтра розгорнемо голубину книгу вічної поезії – світової, синьої», що охоплює ніби ввесь світ своєю величністю. А з другого –
… мчаться кудись дороги. Це наші федеративні. Не зупиняються… А то дороги б’ються в муках і знову мчаться. Вадим каже – «поезія». Припустім. Але, може, дороги не мчаться? Марія думала ще про глухі заулки нашої республіки, де увечорі молодь співає Інтернаціонал, а вранці йде робити на глитая. Розбіглись дороги, розбіглись стовпи.
На однім стовпі написано:
Підеш направо – загризе вовк,
Підеш наліво – уб’єшся в ярку.
Це правда, це дійсність. Принаймні для неї.
(«Синій листопад»)
Та й не для самої неї. Для автора також. Ось він в одному з численних своїх ліричних одбігів у которий там раз вигукує: «І люблю я її – більшовицьку Україну – ясно і буйно…» («Шляхетне гніздо»). Або ще:
Минали дні, і в спогадах поринали ночі. Як це: десь біля Диканьки єсть село і хутір – а що тут раніш було? До татарви? Га? Так, село і хутір – і далі – далі… А що через сорок віків? Га? Гоголь, Мазепа, Карло XII. Моя люба соціялістична Україно! Степи, шуліка і літнє сонце відходить за обрій, а за ним молочна стежка (?!) співає – білих, а може й червінькових пісень, мукають корови, з пасовиська бредуть – і далі – далі. Ферми, електричні плуги… машини, фабрики, заводи… Ах! І далі – далі… Молочна стежка співає – яких пісень? («Життя»)
Це романтик говорить. Той самий, що творить гарну легенду про звичайнісіньку подію, героїчними подіями перетворену на прегарного юнака-повстанця.
Влетіла буря, крикнула – дзвінко, просторо:
– Повстання!
Зашуміло в зелених гаях, загримало, загуло. Прокинулась ріка, подумала світанком та й розлилась – широко – широко на великі блакитні гони. Та й побрели по коліна у воді тумани – зажурені, похилі.
Ішла повінь… Летіла буря… («Легенда»)
Це героїчний епос революції, що вже не в самих легендах одбивається, але набирається плоті і крови, потроху переходить і в життя й свого побуту творить зачатки. Пильно, з любістю до того побуту додивляється Хвильовий і визбирує з нього образи тих «муралів революції», що тихо роблять свою невидну роботу, однаково й серед подвигів, і серед сірої буденщини.
Це – «товариш Жучок» або «Кіт у чоботях», неухильний нового побуту вартовий і працьовите («Кіт у чоботях»), надзвичайно вдало схоплений і змальований тип.
Це – товариші з «Чумаківської комуни», що серед обставин Гоголівського міста заложили були ціле гніздо нового побуту («Чумаківська комуна»).
Це – Сайгор, що починає вже знемагати в боротьбі зо всепотужною гидотністю невмирущого міщанства й іншого рятунку не має, як просто утекти від нього («Пудель»).
Це – рефлексами биті романтики з «Синього листопаду», що «мають своє євангелля», але не мають практичного нюху і мусять податися перед тверезими людьми практики.
Це – редактор Карк, інтелігент, самотній і в революції, що безпорадно б’ється серед самотности своєї й сумнівів і – лиха ознака! – починає заглядатися на свого бравнінга («Редактор Карк»).
Це – сільська проста дівчина, що інстинктово тікає від темного життя й прагне «світлого, молодого, як молодик» («Життя»)…
Любосно збирає Хвильовий окрушини нового побуту й пробує уложити їх у цілий образ життя. Але… це ж героїчний епос революції – і в тому всеньке лихо. Бо героїчні хвилини – тільки хвилини. Бо окрушини – то крапля в морі звичайної людської гидотности. Минулися святкові хвилини – гидотненький мотивчик перемагає. І нові пісні гинуть у ньому, як гинуть і окрушини нового побуту серед непереможної заливи старого мотлоху-спадку.
І от замість космосу, куди всіма фібрами своєї істоти рветься романтик, доводиться йому зазирати до «глухих заулків», бур’янами зарослих, а там на місці «урочистої комуни» – «харя непереможного хама» розпаношилась. І Хвильовий так само пильно й до тих заулків призирається і вибирає з них типові обличчя, даючи досить повну картину всього сучасного побуту й цілу галерію сучасних образів, що заливають собою окрушини революційного епосу.
Партійні робітники, «попутчики», совітські службовці, письменники, що «халтурили всі, за гонорар», самозвані «професори», повстанці, просто обивателі, здебільшого з почуттям кривди на новітній лад – усі так чи інакше одбилися в оповіданнях Хвильового. Страшне, убійче вражіння робить той ніби новий побут власне дуже старосвітських людей. Бруд, своєкористливість ненажерлива, біганина за фізичними втіхами, безсоромність, гидь, обмеженість, претенсійність, неуцтво – ось чим позначив своє панування «непероможний хам», занечищуючи все, до чого но доторкнеться своєю рукою.
«Темна наша батьківщина, – признається, на це все дивлячись, наш романтик. – Розбіглась по жовтих кварталах чорнозему й зойкає росою на обніжках своїх золотих ланів. Блукає вона за вітряками й ніяк не найде веселого шляху… Болить наше мільйонове серце, і хочемо запалити їй груди своїм комуністичним сяйвом… Темна наша батьківщина…» («Солонський Яр»).
Зів’яли романтичні мрії, злиняли фарби, зчорніло тло – і повилазили з усіх закутків потворні «харі непереможного хама». Кидає поет ліру, хапає бича до рук і з такою зброєю робить їм перегляд. З Хвильового зовсім не сатирик, у нього наскрізь лірична вдача, але така вже дійсність, що як тут не писати сатири: навіть шарж, карикатура не завжди вспішаться за дійсністю.
Візьмемо з цього погляду одне тільки оповідання Хвильового «Заулок». У ньому маємо: перше – «червоного професора», тов. Гамбарського, що «нагадує чехівського телеграфіста Ять»; друге – Аркадія Андрійовича, старорежимного в канцелярію закоханого урядовця, що збирається вже записуватися «в партію», – тепер єдина єсть партія; третє – дружину його Степаниду Львівну, ніжну жінку й хорошу господиню, надто льояльну піддану свого колись царського, тепер комуністичного «отечества»; четверте – Мар’яну, дочку їхню, пишну панну, що, покинувши середню школу, пішла служити до «че-ка», збирається вішатись, а щоб не було вороття, «сьогодні вночі віддалась сифілітику». Ціла колекційка «нових людей»… Та ще в додачу опостінь «жили комольці і завжди тривожили заулок своєю агітаційною бадьорістю». А ось одна рисочка з «нового» побуту:
… В кімнаті, де висів раніш Олександер II, Ніколай II, а також білий генерал на білому коні, – висять: Ленін, Троцький, Раковський, і манесенький портрет Карла Маркса. Степаниді Львівні сказали, що Маркс – жид, і вона образилась, тому що раніш вона цього не знала й казала всім, що Маркс – з Петербургу! З того часу – не великий, а маленький. Про Троцького Степанида Львівна каже: – Ну, і що ж, що жид? Він же не хоче розігнати всі установи і служащих?.. А жида я знала й у Полтаві, бакалійника, зовсім не поганий, навіть навпаки: і в борг давав.
Зінов’єва Степанида Львівна не повісила, бо дуже кучерявий і молодий.
Одмінилась декорація, інші висять портрети, але дух той самий лишився, що й за часів Гоголя… І ця зразкова компанія, то вже не одинока легенда, що гидотне повертає на величне, навіть не окрушини героїчного епосу, – це мікрокосм гидотности, в якому одбився ввесь космос, себто новий лад, що встиг зійти вже на прастарі стежки, безнадійно на них загрузнути, та ще й їх лишив позад себе далеко. Не дурно Хвильовий одне своє оповідання починає промовистою справкою в зоології: «… має сорок чотири зуби, sus domesticus: йоркширська, темворст, суфолькська, есекська і ще багато: І ще: sus scrofa: дик, вепер – є в Азії, залишився і в Європі», – і розповідає про «відповідального» (теж технічний термін!) Карла Ивановича й Хаю та про їхній гурт: і вепра не треба, щоб побачити зразок щиро-свинського життя («Свиня»).
Не дурно також згадане оповідання «Заулок» кінчається символічним образом, повним глибокого песимізму: «з стріхи одноманітно падала крапля на камінь. Ішла глибока сіра осінь по сірих заулках республіки», а натовп юнаків-комсомольців «з криком і реготом кинувся в туман». Видко, справді таки по-осінньому вже сіро, туманно і тільки по-агітаційному бадьоро, коли романтик, мрійник, лірик до сатири береться… А коли вертається до романтики, то з-під пера його виходять такі одчайдушні твори, як згадана вже «Зелена туга» з її настирливим приспівом:
Куди звернуся я – дощі, дощі! і мряка!
Куди дивлюся я – запорошило, ніч.
Дійсно – хоч в око стрель, – такий висновок випливає із спостереженнів найталановитішого з пролетарських белетристів, за яким уже йдуть молодші (Ів. Сенченко, О. Копиленко й ін.). Характерно, що мало не кожне його оповідання кінчається отаким смутним, повним безвісти й безнадії та недовідомости акордом.
І проте не песиміст із Хвильового: не дурно в нього так багато веселої синьої фарби розлито. Він повен віри в свій комуністичний ідеал і зовсім не самої но «агітаційної бадьорости».
«Я виходжу на новий шлях і мені радісно. Поперед мене горить зоря, як і колись горіла. Я її кладу в своє волосся – і вона горить інакше» («Редактор Карк»).
І повен він ще тієї глибоко-совістливої щирости та безбоязности, що тільки у справжніх бувають талантів і люблять правду над усе, хоч яка вона буде колюча. «Революція творить новий побут, – каже Хвильовий, – і треба писати революційний побут» («Редактор Карк»). І він пише… Бачить плями, багато бачить плям на тому побуті – зафіксує їх сміливою рукою. Натрапить на щось людське в старих постатях – і з лагідною посмішкою трохи не спочуття змалює вам навіть «шляхетне гніздо» з такими кольоритними в ньому постатями, як «дедушка» або Василь-коваль з його жалями за газетою «Новою радою» («Шляхетне гніздо»).
І разом гордовита впевненість, що в його оповіданнях «зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вік, і до нього йдемо» («Кіт у чоботях»). З Хвильового безперечно цікава постать саме з художнього погляду: ще не вироблена, не вирізьблена, не докінчена навіть, але сильна. У нього широкі можливості: бистре око меткого спостережника разом з незалежною об’єктивністю художника, вміння різко й рельєфно, без страху зачеркнути контури, вложити в них промовистий образ, знайти відповідне слово без зайвої розволіклости, округлити цілу картину яким-небудь загальним штрихом. Люди у нього здебільшого живі в дії, в описах багато руху, широкого захвату, повітря, синіх просторів – і тому так радісно і весело його читати, дарма що фон оповіданнів тьмяний, а події – як от «Бараки, що за містом» – іноді просто жахливі. Ось вам:
До слобожанських Млинків підійшли могутні ліси Полтавщини і за три верстви зупинилися. Стоять стіною, хмуряться.
В гущавину доріжка по папороті, повз сизі кущі, до Солонського Яру.
Солонський Яр: яр і село.
В селі пахтить дубовим молодняком, стоїть над яром-селом, а нижче в провалля поплентались стрункі й темні явори, і тільки за десять верстов виринають, щоб мовчазно відійти на захід, на південь.
Удень над селом сковзається клапоть перлямутрових хмар, а вночі хмари зникають за проваллям, тоді Солонський Яр горить огняницями – і ліс, і село, і небо.
Тоді горить, чарує папороть.
Солонський Яр – природна фортеця.
Солонські острожники казали:
– Є Холодний Яр, а це Солонський Яр… Атож…
(«Солонський Яр»)
Та разом з такими простими, але сильними, вирізьбленими неначе малюнками здибаємо у Хвильового й чимало манерности, вишуканости, що важить на певний ефект, примітивних одбігів, своєрідного моралізування. Здибаєш отаку, навіяну сучасною російською белетристикою манеру загравати з читачем – і мимоволі пройме тебе досадою: навіщо це? Не прикраса воно, а вада в творах Хвильового, і йому треба додержувати раз-у-раз власної манери – писати просто. Бо тоді виходить і сильно.
Примітки
Сергій Єфремов «Історія українського письменства», т. II, 4 вид., розд. XVII, Київ-Ляйпціг, 1919-1924, стор. 408 – 415.
Подається за виданням: Хвильовий М. Твори у 5 тт. – Нью-Йорк: 1986 р. т. 5, с. 363 – 372.