Про памфлети Миколи Хвильового

Юрій Шевельов

Якби можна було ставити епіграфом до книжки музичні твори, я поставив би «Жалобний марш» Белі Бартока (з його «Чотирьох уривків для оркестри», опус 12), викінчений композитором 1921 року. Техніка цього не дійшла. Читачу, перше, ніж читати цей том, заграй собі платівку з музикою Бартока.

* * *

«Европа чи «просвіта?» («Ви питаєте, яка Европа? Беріть, яку хочете: минулу – сучасну, буржуазну – пролетарську, вічну – мінливу»), «Гряде могутній азіятський ренесанс, і його предтечами є ми», «Романтика вітаїзму» «Українізація… є результат непереможної волі тридцятимільйонової нації», «Росія ж самостійна держава? Самостійна. Ну, так і ми самостійна», з усіх культур орієнтація «у всякому разі не на російську… Від російської літератури, від її стилів українська поезія мусить якомога швидше тікати», «Наша орієнтація – на західньоевропейське мистецтво», «Москва сьогодні є центр всесоюзного міщанства», «Майбутнє за моєю молодою нацією і за моєю молодою клясою», «За відважних і вольових людей» – ці чіпкі гасла відомі кожному. Їх засвоїли прихильники Хвильового, яких свого часу були тисячі й тисячі, їх популяризували в своїх актах обвинувачення речники режиму, бажавши довести злочинну буржуазність і буржуазну злочинність памфлетів Хвильового.

Але ці гасла, хоч як вони чіпаються розумів і сердець, хоч може заради них і були написані самі памфлети, вміщаються в один невеликий уступ. А памфлетів же Хвильового є цілий том. (До того двоє останніх гасел узято з «Вальдшнепів», роману, що формально не належить до цього жанру, хоч і стоїть на його межі – та про це далі). Памфлети Хвильового ніколи не передруковувано повністю. На Україні вони небезпечніші від усієї самвидавної літератури, разом узятої, поза межами України ніхто досі не здобувся на таке діло. Юрій Лавріненко подав у своєму «Розстріляному відродженні» дещо з «Камо грядеши [?]», «Думок проти течії» і «Апологетів писаризму», але це тільки фрагменти, раз-у-раз порозбивані редакторськими крапками-пропусками. Не буде помилкою сказати, що памфлетів Хвильового в цілості сьогоднішній читач не знає ні на Україні, ні поза нею.

У цьому томі вперше зібрано те, що збереглося з памфлетів Хвильового. Треба одразу сказати, що для сьогоднішнього читача це поважне випробування. Якщо він сподівається відтворити з цих текстів образ послідовного, загартованого, непохитного борця з комунізмом, він буде розчарований. Бунтівничість – таке буде перше враження – переходить у пристосуванство, свіжа думка – в догматизм. Деякі місця можуть викликати здивовання, інші почуття гіркого розчарування, прояви сили чергуватимуться з провалами в слабкість, принциповість із позірною безпринципністю. Здавалося б, що в памфлетах письменник міг говорити пряміше й безпосередніше, ніж в оповіданнях, де він був скутий вимогами фабули й стилю.

Справді це було не так, бо в оповіданнях, в умовах суворої цензури, було більше можливостей висловити індивідуальну думку через пейзаж, ліричний відступ, репліки дійових осіб, ніж у памфлеті, де автор – єдиний, хто має слово, і де думки мусять бути вимовлені більш-менш в лоб. Якщо в оповіданнях можна було подавати думки напівскристалізовані і політичні ідеї виявлялися тільки опосереднено, у памфлетах потрібний був спеціяльний «пакувальний матеріял», в якому можна було б донести до читача свої кровні думки. Таким пакувальним матеріялом, що його вимагала доба, були офіційні твердження, цитати з «отців» офіційно-марксистської «церкви». Зрештою в той час і в тих обставинах це були речі загально вживані, і читач просто проходив повз них не помічаючи, бож вони були в кожному тексті. У зовсім іншому становищі сьогоднішній читач поза Україною сущий, який не звик до них і хоч-не-хоч сприймає їх як таку ж повноважну частину тексту, як і та, де автор справді висловлює свої власні думки.

Іншими словами це означає, що памфлети Хвильового сьогодні слід читати до певної міри як історичний документ і образ автора можна в них побачити тільки відсортувавши, що в цих текстах було подиктоване добою, від того, що несло справжню, живу і часто досі актуальну думку й чуття автора. Як випливає з усіх, – на жаль, дуже нечисленних спогадів, Хвильовий як особа посідав незвичайний чар, здатність передавати своє горіння своїм співрозмовникам. Ця риса виразно вибивається й досі в ліричних партіях його оповідань. Його сучасники, що читали памфлети, відчували в них частину цього чару. Для сучасного читача ця риса памфлетів почасти утрачена.

На свій час революційні думки, заради яких памфлети писано, тепер втратили частину своєї революційности. Ми знаємо реакцію сучасників. Михайло Могилянський казав про перші памфлети Хвильового: «В кімнаті, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені разом відчули свіже повітря». А Микола Зеров характеризував їх як «крик серед півночі в якімсь глухім околі» (Микола Зеров, «До джерел», Львів, 1943, ст. 258).

Ця реакція ще живе в серцях тих, хто знав Хвильового особисто і дожив до наших днів (таких небагато). Вони й досі захоплені гаслами «романтики вітаїзму» і «азіятського ренесансу». Можна шанувати й цінити таке сприймання, але історичним його назвати не можна. Не історичним було також сприймання «вісниківців», що знайшло свій вияв у статті Дмитра Донцова («Микола Хвильовий» – «Вістник», 1933, № 7-8, передрукована в «Сучасності», 1973, №5) або Євгена Маланюка (передрук під назвою «13 травня 1933 року» в Маланюковій «Книзі спостережень», Торонто, 1962), написані, правда, переважно про оповідання Хвильового, а не памфлети, – хоч вони слушно відзначили один з провідних мотивів діяльности Хвильового («боротьба з психічним комплексом рабства» – Маланюк, ст. 265) і двоїстість його позиції між прагненням здійснити «соціяльне визволення плебсу» (термінологія на відповідальності Донцова) і «романтикою народу, що нагло захотів кайдани пірвати» (Донцов, ст. 76). Ще менш історичні, звичайно, ті напади малих людей, що не мають права критикувати вище від чобіт, а намагаються вбгати образ Хвильового в символ Юди.

Доцільно говорити про три періоди памфлетописання Хвильового (1925-1926, 1927-1928 і 1930), а причин переходу від одного періоду до другого не можна зрозуміти поза історичними обставинами. Ця стаття і є спробою, – здається, першою – підійти до памфлетів Хвильового історично. Для цього треба передусім пригадати ті історично-літературні й історичні події, що відбувалися в хронологічних рамках, щойно запропонованих.

9 липня 1977; 23 травня 1982.

Примітки

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 7 – 10.