Годі

Богдан Лепкий

Ломиковський, Горленко, Апостол і Зеленський раннім ранком ішли головною вулицею табору, прямуючи до гетьманського шатра. В таборі було спокійно, як ніколи.

Козаки милися, кормили коней, дехто мовив поранню молитву.

Нігде ні сліду вчорашньої тривоги.

Де яка була зломана шабля, втоптана в болото шапка, відірваний від жупана рукав, позапрятували і кров попритрушували землею.

– Тільки на зуб не один у болоті остався, – завважив Данило Апостол.

– В козака зубів повна губа, як виб’ють два-три, не почує.

Гетьман дожидав їх у шатрі.

Гладко вибритий, гарно вбраний, вітав їх своєю звичайною усмішкою.

Ломиковський добув в киреї зложений удвоє великий лист паперу.

Гетьман прочитав його уважно.

– Тепер гаразд. Усе як слід, виразно і ясно. Знаю, чого хочете від мене і постараюся вволити вашу волю.

– Не нашу, а й свою.

– Рад буду, якщо ваша воля моєю стане. Підпишіть же тепер.

Поклав лист на столі, старшини підписували, як учора.

– Так. А тепер принеси, Пилипе, Євангеліє і хрест, знаєш котрий.

Апостол заглянув до одного й до другого переділу шатра, – не було нікого.

Зеленський зазирнув крізь віконця, – ні живого духу кругом.

Горленко викресав огонь, роздмухав чир і засвітив свічки.

Святочний настрій запанував у гетьманському шатрі. Крізь віконця, заслонені шовковими тонкими занавісками, пробивалося поранкове сонце. Блідо горіли свічки. Полинялими красками розцвіталися вишивані на шовках квіти.

– Присягніть на святе Євангеліє і на хрест з часткою животворячого древа, що це, що написали ви мені, написали свідомо, щиро і що не відступите від того ніколи й за ніяку ціну, а так само і не відступите від мене, коли я згідно з бажанням вашим перейду до короля Карла.

– Присягаємо! – повторили за гетьманом, підносячи праву руку вгору, і поцілували хрест і Євангеліє.

– А тепер і я, гетьман Іван Степанович Мазепа, присягаю вам, старшинам моїм, у слушний час перейти з вами на бік і під протекцію його милості короля шведського Карла XII, щоб визволитися з неволі московської і зробити Україну незалежною державою. Так мені, Боже, допоможи…

Гетьман уста до Євангелія і до Христового Розп’яття приклав. Скінчили…

Зеленський погасив свічки, Орлик сховав Євангеліє. Гетьман просив старшин сідати.

– Не гощу вас, бо ще рано.

– Рано і не потрібно, – відповів Ломиковський. – Після такої хвилини краще постити й причащатися.

– Важна хвилина! – докинув Апостол.

– Преважна, – повторили й другі.

– Може, – казав гетьман, – важніша навіть від Коломацької ради. Не важко-бо прийняти до рук булаву, а важко її щасливо донести до гробу. Під нову державу основи кладу. Поможіть мені. Як не підставимо спин усі враз, і хата впаде, і будівничі згинуть. Поб’є. Так не раз бувало.

– Не бісурмени ми, додержимо присяги.

– Я також. Вірте!.. А тепер, як своїм одномишленникам і співробітникам, кажу вам, що в мене є посол від Карла.

– Від Карла?

– Від Карла XII, шведського короля, його милості. Цей шпиг, що його вчера мало не роздерли козаки, – чули?

Всі як сиділи, зірвалися з місць.

– Іване Степановичу!

– Батьку ти наш!

– Посол від шведського короля?.. Боже!

– Кажи, з чим прибув?

– Що каже король?

– Чи бере нас під свою протекцію?

– Не під протекцію бере, а гваранцію самостійної держави дає, – відповів, заспокоюючи їх, гетьман.

– Самостійну державу гварантує Карло? Невже ж це правда? Не жартуєш ти?

– Король Карло з військом на Україну прийде. Поможе нам визволитися з-під власті Петра. Українські землі, які вкупі відіб’ємо собі, до нас прийдуть. Усі українські землі належатимуть до одного українського гетьмана-князя, ціла Україна під одною булавою заживе.

– Ціла?

– Неподільна. Карло ні гербу нашого не нарушить, ні титулу. Королівське слово дає. Його міністер, Піпер, документ укладає.

Старшини гетьмана за ноги обіймали.

– Батьку ти наш, спасителю наш добрий!

По руках цілувати хотіли. Один другого обіймав.

– Не лобзаніє ти дам, яко Юда, – казав Апостол, хлипаючи в гетьманових обіймах.

– Воскресенія день, і возвеселимся людіє, – прочитував Зеленський.

– Кінець діло хвалить, – втихомирював їх гетьман. – А це лиш початок, хоч і добрий. Подбайте ж, щоб і кінець був гарний.

– Гаразд! – відізвався гетьман. – А тепер побалакаємо про діло. Сідайте. І слухайте вважно.

Посідали, і гетьман почав:

– Того, що знаєте, нікому поки що не кажіть. Поки що треба нам тайну тримати. Але близьких собі людей наструнюйте відповідно, прихильно до Карла й до шведів. Треба ж їх зустрінути не як ворогів, а як союзників наших.

– І наструнювати не треба. Самі люди того хотіли.

– Шведи, що прийдуть на Україну, будуть під своїми генералами, але під моїм начальним командуванням, платню даватиме їм король Карло, а харчі ми. Це неабиякий тягар. Треба подбати, щоб не бракло харчів.

– Подбаємо.

– Королівським військам для воєнних операцій і для запоруки, що ми додержимо угоди, треба віддати городи: Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.

– Віддати?.. А то ж то як? Навіть гетьманову столицю Батурин віддавати?

– Тільки на час війни. Король гваранцію дає не рухати нашої землі, титулу, гербу, прав і привілеїв наших.

Заспокоїлися.

– Карлова побіда – це визволення наше. Розум велить усіма способами помагати йому до побіди. Треба Дон прихилити до шведів і калмицького хана Люку з усіми його полчищами. Для нас ще й тая користь, що краще їх зробити союзниками, ніж ворогами.

– Борони мене, Боже, від приятелів, бо з ворогами сам собі дам раду, – завважив Апостол.

– Пословиця не до кождого випадку підходить, – відповів на те гетьман. – І твоя тепер не годиться, бо на всі сторони воювати ніхто не може. Слухайте мойого плану. Він такий. Король Карло повинен з одною армією простувати до Москви, а інші сили післати на Петербург. Зруйнувати його, забрати землю новогородську та псковську, щоб приневолити Петра податися в північні надволжанські землі, де земля не так родить, як від Москви на південь. Випертий з укріплених городів, цар мусітиме прийняти баталію в чистому полі, а в чистому полі його салдати проти хороброго шведського війська не устоять.

– Ніяк не устоять, – притакнули старшини, починаючи балачку над воєнним планом. Був це предмет, найлюбіший їх серцю. Запалювалися і забігали в подробиці, яких до загального плану годі втягати. Гетьман не перебивав. Хай вибалакаються. Даром такі розмови не минають. Можна з них дечого навчитися.

– А ми? – спитав Зеленський. – Яке наше pensum, гетьмане?

– Наша річ – відбивати українські землі і прибирати їх до наших рук. По чуже не підемо. І в себе роботи богато.

Шведському війську, як знаєте, маємо давати харчі, а воєнні наші операції залежатимуть від головного плану, на котрий згодиться Карло. Нанині хіба досить. Дякую вам. А язик за зубами добре держіть, бо цар не спить.

– Царський кнут, як меч Дамокля, висить над нами.

– Відсунемося від нього.

– Краще зломити його.

– Цар стиснутий з ріжних боків, попросить Карла о мир.

– І підпише пункти, які він подиктує.

– Поки підпише, – завважив гетьман, – треба написати до нього. Годиться привітати царя з днем Петра святого, це тезоіменство його. Побажаємо йому вікторії і таке друге.

– Чеши дідька зрідка, – усміхнувся Горленко.

– І ще одно. Відомо вам чи ні, що цар велів нам двигнути табор під Київ і ждати там аж до другого приказу?

Старшини здивувалися. Зачували, що приказ такий прийшов, але від гетьмана вчули його вперве.

– Підемо? – спитали всі враз.

– Будемо поспішать помаленьку, – відповів, усміхаючися, гетьман. – Не зашкодить пройтися.

Біля воріт спиняла когось варта. Гетьман післав довідатися хто.

З Києва гонець від Вельямінова-Зернова.

– Зернов – це той, що Кочубея віз. Певно, щось про його діло переказує, – завважив Орлик.

– Про Кочубея? – повторив гетьман і нахмурив чоло. – Це негаразд. Нічого доброго з того діла не вийде, чує серце моє.

– Сам собі винен, – завважив Зеленський.

– Перейдіть, панове-товариші, до моєї відпочивальні, а я гінця в першому переділі прийму, – сказав до старшин гетьман.

Перейшли.

Апостол хвилювався.

– Журишся сватом? – пристав до нього Ломиковський.

– Невже ж тільки ним? Ціле це діло вельми небезпечне. Бог зна, як воно скінчиться.

– Будемо борониться.

– Але як?

– Один за всіх, а всі за одного. З нами гетьман.

– Тільки й потіхи, що він.

Пильно поглядали на занавісу… Не розхилялася.

– Довго гетьман бариться.

– Коли б не щось лихого.

– І на найгірше треба бути готовим.

Увійшов гетьман. В правій руці тримав письмо, ліву за пояс ховав, щоб не показати, що дрижала. Старшини очима до уст гетьмана прилипали. Він мовчав.

Мовчанка робилася нестерпно довгою.

Над шатром лопотіла хоругов. Її кінці попали на віконце, і в шатрі зробилося тьмяно, ніби хмара повисла над шатром.

– Царський суд присудив Кочубея й Іскру на смерть. Цар присуд ствердив, – сказав гетьман. Голос його звучав виразно, але придавлено.

Апостол відвернувся до вікна. Не крутив закарлюченого вуса, не підносив лівої брови, стояв, як мур. Ніхто не відзивався до нього, хвилину всі мовчали. Шанували його жаль.

– Вічний упокой даруй, Господи, неспокійній душі Василя Леонтійовича, – прочитав Зеленський.

– Вічний упокой йому й Іскрі, – підхопили другі.

– Хоробрий був козак.

– Аж на старість лихий його опутав. Апостол шукав своєї шапки.

– Ось вона, пане полковнику, – подав йому Горленко. – Йдеш?

– Піду пройтись.

Розпрощався.

– Жаль миргородському полковникові свойого свата, – завважив Ломиковський.

– Все воно свій чоловік… Коли ж їх скарали? Гетьман розгорнув лист.

– Ще не скарали. Саме повідомляє мене Зернов, що обох донощиків на царський приказ до Києва привіз. Цар доручає мені екзекуцію Кочубея і Іскри.

– Велика честь!

– І я так гадаю. Велика мені честь сповняти такий приказ. Невже ж я кат? Судити не давали, а на горло карати кажуть. Нібито в мене мордівня яка, чи що!

Гетьман сердився. Долішня його губа тряслася. Чоло то морщилося, то вигладжувалися складки. Аж сів і лице лівою рукою накрив.

– Гей-гей Кочубей! – зітхав Горленко. – Такий знатний старшина, і на горло карають. Оставляй маєтки, землі, гроші, усяке добро і голову на колоду клади.

– Щастя його, що в Москві не карали. Там умертвлюють помаленьки, щоб посмакував, що таке смерть.

– Дикуни!

– А як же ти, пане гетьмане, зробиш? – питався Зеленський. – Скараєш чи ні?

– Власне, з думками б’юся, карати чи ні? На всякий спосіб пошлю по них і спроваджу тут.

– Зроби так. Хай не знущаються над козаками. Погано зробили Кочубей і Іскра, що в донощики пошились, а все ж таки вони колишні товариші наші. Як треба покарати, то покарати, але знущатися не слід. Це не по-людськи!

– Про знущання і бесіди нема, – тер чоло рукою гетьман, – думаю, чи не ратувати б їх.

Старшини переглянулися по собі. Пригадали собі тую велику небезпеку, на яку виставляв їх Кочубей. Розуміли, що коли б цар повірив був у донос, то покарав би був на горло не лиш гетьмана, але й усіх вірних йому старшин. Так звичайно робили царі, виходячи з того заложення, що гетьман радиться своїх старшин, і тому вони вкупі з ним мають відповідати. Ні одного з них не було б нині на світі. А жінки їх, а діти? Чи не подумав об тім Кочубей? Не тільки думав, а може, й хотів. Він і його дружина, горда Любов Федорівна. Помилувати Кочубея – значиться, і на будуче виставляти себе і діло на нову небезпеку. Хто раз ступив на таку дорогу, цей не заверне з неї. Доносив цареві, побіжить з доносом до короля. Натура вовка до лісу тягне.

Довго думали старшини.

Гетьман ніби заснув.

Ніхто не догадувався його гадок, його важкої боротьби між розумом і серцем.

Серце пригадувало Мотрю, розум казав покінчити раз із Кочубеєм. Поки його, поти й небезпеки. Що значить донощик Кочубей супроти діла, на котре рішився гетьман!.. Хай гине!.. «Спасай його!» – благав голос, що нагадував Ковалівку, Бахмач, останню любов, як останній погідний день осінній.

Не міг рішитися, рішення віддав старшинам.

– Що мені робити з Іскрою і Кочубеєм? Порадьте, кажіть! Як скажете, так і буде.

Питання заскочило старшин.

Зеленський:

– Маємо їх судити?

Горленко:

– Ніби так, тайним, товариським судом.

А Ломиковський:

– Треба виконати присуд.

– Конче? – спитав гетьман.

– Так.

– Чому?

– Бо не виконати не можна.

– Але можна зробити так, щоб і виконувати не було на кім.

– А як знов до москалів підуть? Чому ж не втікали, заки їх арештовано? Мали час. В Осипова протекції шукали. Берім таке. Ми переходимо до шведів, Кочубей та Іскра остаються на Україні і – тріумфують. Цар нагороджує їх, вони все до своїх рук прибирають. Подумати тільки, що станеться тоді з родинами й маєтками близьких тобі людей.

– А з воєнного боку, – почав Горленко, – ще гірше. Залишиться таких двох визначних старшин, як Іскра й Кочубей. Кочубей знає всі ходи й переходи, всі наші секрети. Підіймуть народ проти тебе, счиниться нова домашня війна. Годі милувати їх.

– Не знаю, – відповів гетьман, – чи цар мені їх до помилування предложить. Мабуть, ні. Мав би милувати, помилував би сам. Цар тільки присуд виконати велить тут для більшого постраху, щоб ніхто на гетьмана доносити не важивсь.

– Отож-то і є! – підхопив Ломиковський. – Кара на Іскру й Кочубея піднесе авторитет гетьмана в очах старшин і народу. Може, це і здержить не одного від подібного кроку. Будуть бояться. А пустиш чи дозволиш виховзнутися їм з-під меча Теміди, так скажуть: «Можна доносити на гетьмана. Не карає».

Гетьман бився з гадками. Пригадувався йому Пілат і вмивання рук. Не хотів того. Шукав якоїсь розв’язки.

– А коли б я здержав екзекуцію і від себе царя о помилування прохав, – як гадаєте, панове?

Ломиковський стояв на своїм:

– Того ніяк не годиться робити. Цар може наново розглядати діло, може й нас покликати на суд, а в першу чергу Апостола. Не знаю, чи видержить хто катування московські, а говорити на муках є тепер що.

– Це правда, є тепер що зізнавати, – притакували старшини.

– А винен же Кочубей чи ні? – спитав нараз гетьман.

– Перед царем – ні, перед Україною – так.

– Щоб придобритися цареві, зраджував наші тайни.

– Свого гетьмана продавав.

– Давнього товариша й добродія.

– Що дякуючи йому дійшов до маєтків і значіння.

– Треба раз покінчити це діло.

– Треба.

– Треба.

Всі притакували, один Орлик мовчав.

– А твоя гадка яка? – спитав його гетьман.

– Моя річ, ваша милосте, писати. Хай говорять старші.

Гетьман глянув на свого писаря з-під ока.

– Молися, Пилипе, яко хощет Господь, да устроїт.

Орлик очі спустив.

Гетьман відпустив старшин і лишився сам.

«Значиться, треба покарати. Важко».

Нараз пригадав собі Чуйкевича. Не слід, щоб він був у таборі. Він же Кочубеїв зять. Казав покликати його.

– Ти не жінка, а козак. Не потрібую таїти перед тобою правди. З тестем твоїм погано діло стоїть. Цар хоче скарати його на горло. Присуду я ще не читав. Може, він і не такий-то жорстокий, Бог ласкав.

Чуйкевич мовчав. Дивився перед себе. Гетьман глянув на його і продовжав:

– Тесть твій завинив. Не переді мною, а перед справою. Доносом своїм міг на цілий край стягнути велику біду, міг попсувати всі наші сподівання.

– Міг, – потвердив Чуйкевич.

– Жаль мені тебе. Хоч вчинок тестя на зятя ніякої тіні не кине, а все ж таки прикро, бо це тесть. Розумію і спочуваю тобі.

Гетьман подав Чуйкевичеві руку.

– Ще більше жаль мені твоєї дружини. Це ж донька, котра все ж таки батька свого любила. Не треба її самою в такому горі оставляти. Їдь у Батурин, розважай, потішай, кріпи. Скажи, що гетьман жалує Мотрю Василівну і спочуває її горю, але, бачить Бог, – для загального добра треба завдати гвалт своїм почуттям особистим.

Чуйкевич поклонився.

– Їдь тоді зараз, таки нині. Возьмеш козаків, десятків два, батуринців. Дорога не близька, поспішай. Ломиковському скажу, щоб вирядив тебе.

А помовчавши хвилину:

– В Батурині маю для тебе роботу. Слухай!

– Слухаю милості вашої.

– Батурин – резиденція наша. У війні всяко з резиденціями буває. Вони в першу чергу виставлені на небезпеку. Там усякого мого добра чимало. Дам тобі повновласть порядкувати ним. Що можна добре в землю зарити або замурувати – зарий і замуруй, що ні – приладь, щоб скоро можна на палуби покласти. Опіці Божій поручаю тебе.

Гетьман пригорнув Чуйкевича до груді. Цей чув, як щось здавило його за горло, запекло в очах.

Насилу здержуючи сльози, вибіг з шатра.

Гетьман провожав його очима.

«Так воно, так! Терплять невинні люди. Жаль такого доброго козака. Пильний і терпеливий. Не висувається вперед, не жадає для себе багато. Таким найгірше на світі. За те нагородив його Бог тим, чого другим відмовив, – Мотрею. Терпить за себе і за неї, бо любить її. Тяжко йому. А невже ж мені легко?»

Гетьман подзвонив на чуру.

– Подати мені коня!

– Хто поїде ще?

– Двох дежурних старшин і ти. Більше ніхто.

Гетьман об’їхав табор і повернув на полеву дорогу. Пустив свого сивого вперед. Оподалік їхали старшини і чура.

Хвилювала степова трава, пахли цвіти, сонце пекло.

Гетьман довго не вертав до табору.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 173 – 182.