Шпиг

Богдан Лепкий

– Ось і він! – сказав Орлик до гетьмана, наближаючися до окопів, які ділили гетьманову кватиру від решти табору

Поміж двома сердюками стояв середнього росту чоловік, вже немолодий, з хитрими очима, що гляділи з-під лоба, як у зловленого до клітки звірка.

Він уже подобав на чоловіка, був обмитий і причесаний гладко. Тільки лиця поцарапані і голова світить плішами

Побачивши гетьмана, поклонився низько, раз і другий, ніби хотів звернути на себе ввагу, боячись, щоб гетьман не перейшов мимо і не казав його віддати під суд.

Гетьман глянув і – став. Здвигнув раменами, підняв високо брови і мало не крикнув з дива. Але зараз запанував над собою і тільки дав рукою знак, щоб сердюки йшли собі геть, а до шпига промовив різко:

– Ступай!

Цей втретє покірно похилився і, налягаючи на праву ногу, пошкандибав до шатра, з котрого гордо маяла хоругов з гетьмановим гербом. Гетьман з Орликом за шпигом пішли.

Орлик мовчав, але цікавий був, що це за птиця. Невже ж гетьман знає його?

Гетьман підняв важку занавісу, впустив загадочного чоловіка й вернув до Орлика й Ломиковського.

Скоро вислухав їх і велів на заході сонця прийти з Апостолом, – побалакають.

– До побачення!

Орлик і Ломиковський не відходили.

– Не спішитесь?

– А безпечно вашу милість оставляти сам на сам з непевним чоловіком? – спитав Ломиковський.

– Нікому не кажіть. Це мій чоловік. Найпевніший у світі. Розкажу вам пізніше. Варти хай нікого в шатро не пускають, нікого! Прощайте!..

– Свят, свят, свят! – казав гетьман, подаючи тринітареві руку. – Але ж потерпіли ви, отче, страданія, і то не від ворога, а від моїх людей.

– За добре діло варт і муки прийняти.

– Авжеж, авжеж. Але чого це ви так невважно йшли через табор?

– На моє нещастя, сотня, яку я назвав, що нібито до неї належу, відійшла кудись з табору, і це було причиною мого страдания. Але це ніщо. Хто терпен, той спасен. Волосся відросте, жаль тільки зубів. Здорові були.

– Ще й який жаль. Добрі зуби, то й жолудок добрий, а добрий жолудок – це основа здоровля. А до того тепер такі часи, що іноді й кусатися треба, – і гетьман усміхнувся, показуючи свої здорові, білі зуби.

– Сідайте, отченьку. Вас таки добре потурбували. Ов, ов, ов! Тут вино, а отсе пиріжки. Живіться. Зі страху, мабуть, зголодніли.

– Все, що мав, вителепали з мене. Добре, що душу лишили.

– Козаки, як вовки, не хотів би я їм попастися в руки.

– Я теж удруге не рад би. Добре, що з цеї халепи вийшов. Але ж бо били!

– Били?

– Ой били, ваша милосте, ой били, – ляментував патер. Нараз гетьман ніби щось пригадав собі і зжахнувся.

– А листи? Чи не відібрали в вас також і листів? Ради Бога, кажіть!

Патер побожно зітхав, схрестовуючи на грудях руки.

– Говоріть! – наглив його гетьман. – Треба ж їх пошукати, заки попадуть комусь у руки, що знає латинську мову.

Патер хитро підморгнув очима.

– Отже?

– Отже, лист тут…

– Де?

– На плечах, милосте ваша, на плечах.

– Як то на плечах?

– Виписаний на голому тілі. А в ріжку не табака, а порошок. Треба ним обмити спину, а тоді ваша милість прочитають власноручне письмо його милості Карла XII.

– Тому ти так, отченьку, боронив цього ріжка?

– Авжеж що тому. Без нього й письма не відчитаєш.

– Ну, – здвигав раменами гетьман, – чого вже люди в тій війні не вигадують, дальше й найбільша осторожність не поможе, хто хоче перехитрити – перехитрить.

– Спосіб на спосіб, аж дійде до того, що війна стане нонсенсом.

– Почекаємо ще трохи, – сміявся гетьман. – Відколи світ, відтоді й війна, і поки його, поти й війни. Дурний, хто вірить, що людей можна перетворити в ангелів. Але ви, отче, кріпіться, їжте й пийте, бо хоч який ми маємо респект перед духом, але й тілу треба його трібутум віддати.

– Віддайте кесареві, що кесаря.

– Авжеж. Так ото festina, venerabilis frater, а то мій терпець урветься. Дуже я цікавий, що пише Carolus rex.

– Добре пише, – відповів, заїдаючи смачні пиріжки, тринітар.

– Гадаєш?

– Знаю, ваша милосте. Ваша милість будуть вдоволені своїм покірним слугою, котрий перетерпів страсті і мало що не був умертвлен за свою вірну службу.

– Яка служба, таке й возмездіє, отче. Гетьман Мазепа розуміється на речі.

Тринітар припіднявся з місця.

– Gracias ago magnificentiae vestrae.

– Ergo, ad rem! – сказав гетьман, підводячи патра до своєї умивальні. – В давнину гостям ноги з дороги мили, а гетьман своєму гостеві змиє спину.

– Добре, що не голову. Carolus rex хотів мені на голові писати, на тонзурі. Та я не дав. Тонзура – річ свята. До того, хоч як її прикрий, може вилізти наверх, і тоді був би самой большой скандал.

– І били ж би козаки, пізнавши патра.

– Ой били ж би, милосте ваша!

– Обнажай тілесо своє, преподобний отче!

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 149 – 151.