Везуть!

Богдан Лепкий

Був кінець липня. Жара невиносима. Кругом табору скошені і зжаті поля. Нігде ні одної копи, ані стіжка. Селяни до місяця косили, жали і, що могли захопити, везли додому. Знали, що на полі до рана не простоїть. На те під Борщагівкою табор.

Табор хвилювався. Даний був приказ звивати його і йти на Київ. Та скоро цей приказ відкликали. Козаки не знали чому і, як звичайно в подібних випадках, толкували собі всіляко.

– То йдуть, то вертають – колотять.

– А тобі що на тім псується? Така тут каша, як і в Києві.

– До Києва нас не пустять. Знов десь на полі поставлять. Хіба, може, хрести на київських церквах здалеку побачиш.

– Отож-то є. Тому мені й байдуже. А ти хвилюєшся, рвеш, як молодий кінь.

– Скучно стоять.

– То сідай.

– З тобою не договоришся.

Козацькі гуртки більшали. Як з муравлиська мурашки, вилазили козаки з курінів і з-під возів. Позіхали від уха до вуха.

– Кажуть, швед знову москалів побив.

– Ще й як! У містечку Головчині був сильний бій.

– У Головчині?

– Так.

– А де той Головчин?

– Там, де шведи москалів побили.

– Ага.

Старі козаки реготалися.

– Дивно, що цар не встоїть проти короля.

– Проти нього навіть ти не встоїш.

– Дурний!

Липнева жара до сварки охоту відбирала.

– Багато русских полягло?

– Я їх не числив.

– Хочеш, щоб я тобі почислив зуби? Старші розборонювали молодших.

– Тю! Скачуть до себе, як когути. Стривай, скакатимеш до шведа.

– Ти б волів у гречку?

– Не в твою.

Побачили сотника, що любив з козаками побалакати. Пристали до нього.

– Ваша милосте, чи правда, що швед знову русских розгромив?

Сотник покрутив носом.

– Так не треба казати. Говориться руссі дралісь, як льви, та атступілі.

– Ага, атступілі. А хто тим атступлєнієм командував?

– Самі найбільші генерали, Шереметєв і Меншиков.

– А цар?

– Досить з вас, більше нічого не скажу.

І сотник, відганяючись від козаків, як від мух, пробивався у свою полкову канцелярію.

– Чули?

– Хто не оглух, той чув. Або що?

– Тепер знаємо, чому гетьман під Київ не йде.

– Чому?

– Бо не знає, куди швед поверне.

– Влучив, як пальцем бабці в око. Гетьман генерального бунчужного Максимовича з сотнею компанійців по Кочубея післав.

– Така честь?

– Не честь, а щоб не втік.

– Хто?

– Дурний! Кочубей і Іскра. Їх мають на горло карати.

– Де?

– Тут, у таборі, тому й не двигнули його.

– Не вірю. Таких старшин щоб на горло карали!

– А ти гадаєш, що в них не таке горло, як у тебе?

– Не вірю!

– Ведуть, ведуть! – залунало кругом, і козаки, як мухи, обсіли вал, що замикав табор від сходу.

– Ведуть!

– Де?

– Не бачиш? На Київськім шляху. Ось яка курява здіймається, як хмара. А в ній, як блискавки у хмарі, компанійців шаблі.

– Наголо, аж страшно. Такі пани, і під топір голови покладуть.

– Було, що й королям голови стинали.

– Хто?

– Люди. Королі людям, а люди королям.

– Ти бачив?

– У книжках пишуть.

– Або то правда? Сурми заграли на збірку.

– Бодай би їм! Навіть глянути не дадуть. Котрий Кочубей, котрий? Кажи!

– Отсей, у повозі направо. Ходи, бо замкнуть на хлібі й на воді, не чуєш? Збірка.

Нерадо спішив усякий на свій майдан, де уставляли сотні, щоб не було тумульту, при в’їзді Кочубея й Іскри у табор. Гетьман не хотів непотрібно своїх колишніх старшин на позорище виставляти. І так мають з себе досить. Перебули вони муки царські.

Майдани лежали здебільшого по другому боці дороги, звідтам, з-поза курінів і шатер не видно було того сумного в’їзду. Хіба який чура вискочив, як горобець з-під стріхи, й роззявив з дива рот.

Напереді генеральний бунчужний Максимович на чорному коні. Всі коні підібрані чорні. І компанійці у чорних мазепинках. Половина сотні за Максимовичем перед повозом, друга ззаду. Декілька їздців по боках. Всі з шаблями наголо, ніби не знати яких небезпечних розбишаків везуть. А Кочубей і Іскра, коли б їх навіть пустили, не зайшли б далеко. Ледви живі сидять, скатовані такі. Попідпухали, очей їм не видно. Кочубей насупився, як сич, Іскра злісно дивиться перед себе, втікає від людських очей.

Переїхали табор і повернули наліво, перед канцелярії.

Іскрі помагають вилазити з повозу, Кочубей прібує встати сам, захитався, паде. Його беруть попід руки, як раненого в битві, і зносять. Компанійська сотня околює будинок, до котрого ввійшли, двоє стає при вході на варті, з набитими фузіями при ногах.

Вечоріє.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 188 – 190.