Каменюки

Богдан Лепкий

«Двигни цей камінь, двигни! Під ним виводяться хроби, зігнисм від хороби, – двигни цей камінь, двигни!.. Він важкий. Може, вб’є тебе, мене, багато нас, та час мине й настане час, що він рухне і розлетиться у дроби…»

Мазепа цей камінь двигнув, і він теж із нестерпним розгоном покотився вдолину.

Єзуїт Заленський і капелян княгині Дольської, ксьондз тринітар, промощували йому дорогу.

Дві каменюки рівночасно скочувалися в пропасть – та, що пустила Любов Федорівна, і та, що з місця рушив її гетьман. Каменюки нерівної сили і неоднакового значіння котилися рівночасно зарослими шляхами України.

Був ще хтось третій, що помагав замірам Мазепи, – а саме болгарський архієрей, що із-за невідомих ближче причин свій владичий престіл утратив і до українського гетьмана приблукався.

З коротким, мало вистаючим носом, з чорними, глибоко впалими очима, з високим лобом і черепом лисим нагадував труп’ячу голову під ногами Христа на Розп’яттю.

Людина вчена, а ще більше відважна, він готовий був іти куди його гетьман післав і з найбільшої небезпеки виходив ціло.

Як актор у театрі, вбирався у ріжне вбрання і знаменито грав усяку ролю: нині він козак-запорожець, завтра шляхтич, післязавтра жид. Їздив до короля Станіслава і, перебраний за сліпця-бандуриста, перекрадався щасливо до головної кватири шведського короля Карла. Дивував його не тільки дотепом політичним, але й знанням старинних і середньовічних філософів.

Тепер він у довгій чернечій рясі, з приправленою сивою бородою і з хрестом у руці, на худім конику нерозгаданої породи, заболоченім по самі уха і нечищенім. Бог вість відколи пробирався крізь козацький табор, що розложений був недалеко Фастова, до двора, в котрім кватирою стояв гетьман Мазепа.

Табор був широко розкинутий серед піль і навіть ровами й валами не обведений, бо все ще нові відділи прибували.

Гетьман стягав свої сили, нібито готовлячися на війну з королем Станіславом, а на ділі скриваючи зовсім другі плани.

Починало сонце пригрівати. Козаки сиділи в курінях, землянках, у деяких були намети, інші приміщувались на возах або під ними, шукаючи захисту. Здебільшого були вони в штанах і в розщібнутих сорочках, бо свиток, контушів і жупанів шкодували, зберігаючи їх на час походу. Молодики вправлялися на майданах.

Архієрей-розстрига бачив зі свого коня, як одні вчилися ходити, другі то підбігали, то припадали до землі, треті рубали шаблями палуби, порозставлювані на палях.

Найцікавіше було дивитися, як вони парами наступали на себе і, забуваючи, що це вправи, запалювалися і не раз побивали себе до крові, бо старші козаки, що збоку приглядалися до тієї науки, замість стримувати їх, заохочували всілякими приговірками: «на шаблю налягай», «шаблю йому підбий», «так його, так!» – і шабля з недосвідченої руки зі свистом вилітала вгору.

За табором кіннотчики пасли своїх коней, лежали на черевах та фали в кості або прямо в гроші. Кидали мідяки, і котрий фіш свого противника своїм грошем накривав, забирав його. Вгадували, чи орел, чи решка, попадалися й такі, що в таляри фали, бо російські і польські гроші були низькопробні, плохої вартості металу.

Архієрей не дуже поспішався, хоч козаки, побачивши його, гукали: «Дорогу там його всечесності, дорогу!» – і хоч нерадо і нескоро, а все-таки розступалися перед ним. Він дякував і благословив їх хрестом.

– Да будет Господь з вами, благочестивії воїни Христові!

– І со духом твоїм, – відповідали дотепніші.

Їздець цікаво розглядався кругом. Його тягнуло до себе це море людських тіл, що, ніби весняні річки, стікали з усіх сторін широкої української землі. Оком знавця слідив їх ріст, здорові м’язи, повільні рухи і нездисципліноване поведения. Порівнював з тим, що бачив у шведському таборі, і татовою хитав. Пригадав собі гадку шведів про козацьке військо. Козаки добре обороняються і славно женуться за ворогом, коли він побитий, але до наступу, до офензивного бою вони нескорі і немудрі.

«Може, воно й правда», – казав собі.

– Отче благочестивий, благочестивий отче! – спинило його нараз двох козаків.

Він став.

– Що скажете, діти? – спитався лагідно, аж солодко.

– Хочемо знати, чи тисяча більше, чи міліон. Я кажу, що тисяча, а він – що міліон.

Архієрей усміхнувся. Козаки були молоді і трохи п’яні.

– Міліон – це таке велике число, що його і збагнути годі. Міліон хіба цар у своїй казні має.

– Як з народу зідре, – відповів перший козак.

Архієрей вдав, що не чує, і пояснював дальше.

– Вас у таборі, скажім, чотири тисячі голов. Щоби був міліон, то треба би двісті п’ятдесят таких таборів.

– Двісті п’ятдесят таких таборів, як отсей! – повторили козаки, вхопилися за голови і розбіглися в ріжні сторони, ніби вони щось дуже страшного почули.

Архієрей під’їздив до гетьманової кватири. На майдані стояло декілька гармат з дулами, зверненими на табор. Гарматчики мили колеса і чистили дула, молодші приглядалися до замків, обмацуючи їх пальцями.

– От з такої, як у роту попадеш, то менше половини не зметеш, – хвалив старий гармаш. – Каша, вишкварки і червона підливка. Більш ніщо.

– З отсеї-о, – говорив другий, – раз я мало у ворожу головну кватиру не попав. Наставив я її просто на сам димар, з котрого ще й курилося, – видно, для генералів обід варили. Але надбіг старшина, глянув крізь скла і гукнув, щоб «на півградуса піднести!». Підняли, і куля перелетіла понад кришу та й зарилася в городі. Таку-о яму вирила! А по-мойому, то попала б була прямо на самий стіл, саме у миску з генеральським борщем.

– До борщу галушку післав би, – засміявся котрийсь.

– Подавилися б. Так що ж! Ученим нашим здається, що вони все краще від нас уміють. Постривай! Не дав би я своїх двоє очей за твої чотири.

– Бо що живе око, то не скло.

– Очі Бог дає, а скло чоловік робить, чоловік Богові не рівня.

Архієрей підійшов до варт. Подав клич, сказав, що до хорого гетьмана зі святою сповіддю іде, – пропустили.

Гетьман лежав на постелі, підпертий лівою рукою, а правою по карті водив.

Побачивши бажаного посла, карту в трубу скрутив і за ліжко поставив.

– Сідай, служителю Господній, – промовив, показуючи на столець біля ліжка.

– Я тепер «advocatus diaboli», а не служитель Бога, – відповів архієрей.

– Що ти не лиш на його адвоката, але й на самого диявола виглядаєш, це воно так, – і гетьман, усміхаючися, блиснув своїми здоровими зубами. Архієрей хрестився, ніби мух відганяв.

– Іване Степановичу, – казав, – несправедливо ти зневажаєш свого повірника.

– Не хочу, щоб повірник зневажав мене. Знаєш, все так роби: заки хтось тобі ногу підставить, підстав перш йому.

– По-християнськи?!

– Такі-то ми християни, ваше високопреосвященство. Де Христос, а де ми? Де-де-де!

– Правда. Христос казав віддати Богові, що Боже, а кесареві, що єгоже. А ми й Боже кесарям у пельку сунемо, – на!

– Як ти це розумієш?

– Всіляко. От хоч би й мене exempli gratia взяти. Все-таки я якась духовна особа, чоловік, значиться, Божий. А не забирають же всього від мене для моїх кесарів? В мого теперішнього кесаря (не показуючи пальцем на його) – двадцять сотнарів золота (дай йому, Боже, наперед більше), а в мене пальці з чобіт визирають.

Гетьман примружив одно око і, жартуючи, казав:

– Бо нехай би духовна персона summa cum deligentia не вправлялася в карто- і в костеметанію. Нехай би так часто і з пильністю, вартною ліпшої справи, не осушувала кубків, розструганів, чарок і всякої другої горлу угодної посуди, хай би з шинкарками, гарф’ярками і всякими другими жрекинями її милості богині Гедони жертв повсякнощних їй не приносила, – от і не нарікала б тоді.

Розстрига, замість репліки, вишкірив свої рідкі зуби:

– Гарно сказане, їй-Богу, гарно, аж оскома пішла. Та куди мені до того! Куди! Сухо в жмені, а пусто в кишені, куди не йду, біду веду, горем поганяю.

– Пособлю ближньому у його горюванню, да не терзаються сили його.

– Котрі він жертвує для добра і слави його милості гетьмана Мазепи.

– Що нового?

– Багато…

– Primo?

– Кочубей.

– Secundo?

– Станіслав.

– Tertio?

– Carolus rex…

– Починай вашець з Кочубея.

Архієрей відчинив уста, підняв брови, висунув очі з глибоких орбіт, але гетьман поклав нараз руку на плече: «Гов!»

Архієрей перемінився в знак питання.

– Як звалася тая приваблива персона, з котрою преосвященність ваша, заки електор возглаголав двічі, спустила два голендерські дукати?

Труп’яча головка всунулася в рамена і порскнула сміхом:

– Зузанна, милосте ваша, noli me tangere, Зузанна… Але звідки милість ваша навіть про таку нікчемну дрібницю знають?

– Гетьман Мазепа все знає. Затям собі, архієрею… А тепер ad rem! Primo: Кочубей.

– Кочубей новий донос до царя післав.

– Певно?

– Як Бог на небі. Царевичеві цей донос доставив, а царевич батькові переслав.

– То недобре.

– І я так гадаю.

– Що робити?

– Клин клином вибивають.

– Себто?

– Післати лист до царя, що Кочубей інтригу між гетьманом і царем затіяв, маючи на гадці розбити їх дійствія воєнні совокупнії.

Гетьман подумав хвилину:

– Гаразд. Пиши. На столі є все потрібне.

Розстрига сів, гетьман став диктувати лист.

Писар ледве настигав писати під скорий диктант.

– Скінчив?

– Так.

– Прочитай!

Розстрига прочитав письмо, гетьман поправив дещо і казав переписати начисто, вважаючи, щоб ні одної похибки не було. Тоді ще раз провірив і підписав.

– Готово. А тепер перейдемо до другого пункту, себто до короля Станіслава. Що він?

– Не хотів би я бути в його шкурі.

– Ов!

– А так. Взагалі, тепер людям умним і чесним нема що жити на світі, – і позбавлений престолу владика важко зітхнув.

– Мабуть, на себе натякаєш, – замітив гетьман.

– Суєту житейськую і нікчемність мирськую бачу. Ні честь, ні розум, ані пильна праця тепер ціни не мають.

– Проповідь остав на ті часи, як знов митрополитом станеш. Про Станіслава глаголи.

– Станіслав, як горох при дорозі, хто не хоче – скубне. Хоч Carolus rex інсигнії королівські від Августа відібрав, Станіслав о корону дрижить. Цар її вже й знаменитому Євгенієві Савойському предкладав.

– І що?

– На щастя Станіслава, знаменитий імперський полководець до корони польської не палиться. Взагалі, цар нікого не минає, щоб Лещинського позбавити корони. І до Англії, і до Людовика XIV, і до голяндських штатів, до всяких дверей стукає.

– Не все біблейні слова стукайте, а «отверзеться вам» справджуються в життю. Європа не хоче, щоб Росія стала європейською державою. Небезпечно медведя у пасіку впускати… А що ж поляки?

– Дальше конфедерують, одні за лясом, а другі за Сасом, ті другі не від того, щоб пальці при царському огнищі погріти.

– Невже ж?

– Прімас, куявський біскуп, люблінський і мазовецький воєводи, коронний підканцлер беруть.

– Що ти кажеш?

– Спитай, ваша милосте, царського посла Українцева.

– То зле, бо Лещинський чоловік порядний, але не багатий, грішми проти грошей воювати не може. Зате великого протектора має, короля Карла.

– Carolus rex протегує його так, як пустельника медвідь, коли ваша милість чув тую казку.

– Як медвідь каменем муху на лобі сплячого пустельника вбив? Чув.

– А так. Carolus rех не знає польських панів, накладає на них і на міста велику контрибуцію і не шанує католицького костьолу. Тим він Станіславові медвежу прислугу робить. Відштовхує від нього поляків.

– А що ж Станіслав переказує мені? – спитав гетьман.

– І питати не треба. Потопаючому і бритва пором. Станіслав згідний піти назустріч бажанням вашої вельможності, бо мусить. Годиться навіть на те, щоб гаранцію король Карло підписав.

Гетьман відітхнув.

– А тепер до третього пункту перейдемо, і до найважнішого. Що рішив Carolus rех, – отвічай!

Болгарин встав, відкашельнув, випрямився, і його труп’яча головка набрала такої важливої міни, якої гетьман ніколи в нього не бачив.

– Не представляй комедії, кажи! – наглив Мазепа.

– Терпіння, ваша милосте, терпіння! Це така благодать, якої з легкої руки не дають.

– Чого ж ти хочеш, дірявий міху, кажи!

Болгарин показав на свої драні чоботи, на заболочену рясу, на сорочку, давно не прану:

– Ось як виглядає довірений резістент по найсекретнішим ділам його милості гетьмана Івана Степановича Мазепи!

Гетьман глянув на нього і мусів признати, що виглядав він погано.

– Ніби з дівками дрався. Коли ти, розстриго, поступиш на праву путь, коли?

– Коли Бог дасть, – відповів той. – Та я не один такий на світі.

Гетьман добув з-під подушки гаманець і кинув йому.

– Лови!

Труп’яча головка засвітила очима. Зловив гаманець, розпустив шнурок, висипав червінці на долоню і став їх числити.

– Є всі? – спитав жартовливо і злобно гетьман.

Болгарин засоромився і сховав за пазуху гаманець з червінцями, а тоді розщібнув сорочку і зняв з шиї ланцюг з великим хрестом, котрий носив на голому тілі. Зубами розкрутив шрубки, і хрест відчинився. Добув з нього невеличкий шматок паперу, що був тісно скручений і зложений в кількоро. Гетьман догадався, що це лист.

– От, який хитрець! – сказав вдоволено. – Тебе хитрощів учити не треба.

– Біда – великий учитель, – відповів, подаючи гетьманові зім’ятий, дрібним, але виразним латинським письмом написаний лист від короля Карла..

Гетьман, побачивши підпис, зірвався на рівні ноги. Подужав і відмолод. Скоренько пробіг письмо. Лице його просіяло. На устах появилася тая приваблива усмішка, якою він умів чарувати людей. Прочитав удруге і перехрестився.

– Богові всемогущому хай буде честь і дяка. Скидаємо ненависне ярмо. Почнемо нове життя. Благословення Божого просім, не для нас, а для нашої держави.

Відчинив вікно. Хотів кликати своїх старшин, щоб поділитися з ними радісною вісткою. Король Карло гарантував незалежність України.

Та нараз ніби хмара насунулася на небо. Пригадав собі Кочубея. Ще він жиє. Ще жиє українська леді Макбет, Любов Федорівна Жуківна. Жуківна… І гетьман задумався тяжко. Спомини тридцятьох літ, як хмара жуків, загуділи над ним. Важко відігнатися від них. А треба. Сказав аз, мусиш сказати буки. Не вільно здержатися перед нічим там, де рішається доля держави. Кочубей – камінь преткновенія. Його усунути треба з дороги, щоб не спинився на ньому цей великий камінь, котрий гетьман відвалив від гробу, в який на вічний упокой покладено волю України.

«На вічний упокой… Хіба ж є що вічного на світі? Для нас віки, для історії момент. Не знаємо, що буде. Та кождий з нас повинен сповнити це діло, на яке вказує йому його розум, як на завдання життя. Може, це й помилка. Хто може предвидіти будучність? Не помиляються лиш ті що нічого не роблять. Зате їх доля це доля степової трави. Виросте, сонце її спалить і нова на її місці росте Треба сповнити те, що нам завданням нашого життя видається».

Перед гетьманом на столі лежала його булава. Глянув і не впізнав її. Немов не та, що досі носив. Новими блесками мерехтіло дороге каміння. Тільки рубіни все ті самі, подібні до капель скам’янілої крові.

«А Мотря? – відізвався голос в потайниках душі. – Василь Леонтійович – батько Мотрі».

«Га, що ж! Мусить і Мотря терпіти».

Гетьман булаву підняв. Ніколи вона не була така важка, як тепер.

Це не булава, а хрест, святий хрест ко.трий прийдеться нести – або на український Сюн, або на Голгофту

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 102 – 109.