Перехитрив

Богдан Лепкий

І цим разом Мазепа перехитрив Петра.

Цар написав до гетьмана два листи, в котрих заспокоював його. «Віри клеветникам не йму і покараю їх на горло за те, що зважилися на вчинок, котрим вони могли заподіяти велику шкоду нашому спільному ділу, пускаючи інтригу між царя і гетьмана».

Цар стояв на тому, що винуваті тут не лиш Кочубей і Іскра разом зі своїми послами, передатчиками доносів, але й миргородський полковник Данило Апостол.

Цар знав, що між Апостолом і Мазепою були колись невирівняні рахунки, а що Кочубеїв син оженений був з Апостоловою донькою і що родини їх, як близькі сусіди, жили з собою, так він і уявити собі не міг, щоб Апостол у доносі не мачав своїх пальців.

Цар не знав, що рахунки між гетьманом і його миргородським полковником вирівняні і що Апостол зробився одним із найбільше довірених Мазепи, тому й домагався, щоб гетьман також Апостола до нього на слідство прислав.

Але гетьман запевняв царя і його канцлера Гаврила Івановича Головкіна, що Апостол в тому ділі ні при чім і що відривати його від полку й посилати в Москву разом з Іскрою і Кочубеєм тепер дуже небезпечно, бо він тішиться великою повагою серед козацтва, котре і без того бентежиться усякими слухами.

Апостол оставався біля гетьмана в Фастові. Гетьман, відібравши царські листи і приказ зловити винуватих і відіслати їх на суд цареві, стурбувався немало.

Хоч цар і впевняв його, що ніяким доносам віри не дає, а все ж таки донощиків до себе кличе, значиться, хоче їх слово почути. Хто знає, з чим вони наговоряться на муках.

А до того все ж це свої люди. Хоч як погано Кочубей і Іскра відплатили гетьманові за його добро, а все ж таки знищити він їх не хотів, хоч би тому, що родини їх, а то й другі люди можуть невинно потерпіти, от і Апостола тягнуть у це діло…

І гетьман покликав Апостола до себе

– Товаришу! Маю тебе за чоловіка чесного і певного. Те, що скажу тобі, мусить лишитися між нами. Любов Федорівна доскочила свого. Доносами доти наскучала Москві, доки цар не велів мені зловити донощиків і доставити йому.

Апостол вірити не хотів. Догадувався чогось, а все ж таки не сподівався, щоб воно вже сталося.

– І тебе туди вмішали.

– Мене? – і Апостол зжахнувся. – Хай мене грім ясний уб’є, коли я туди свої пальці сунув!

– Не потребуєш мені казати, але цар так гадає, жадає, щоб я і тебе йому післав.

– А ваша милість?

– Не бійся, я тебе не видам. Товариша й одномишленика свого Мазепа в руки катів не передасть.

Апостол подякував гетьманові.

– Але мені хочеться, – говорив дальше Мазепа, – також і Кочубея рятувати. Він свекор твоєї доньки, батько Мотрі, мій колишній товариш. Погане діло посилати такого чоловіка у страшний Преображенський приказ. Вийде таке, що циган завинив, а коваля повісять.

– Любов Федорівна завинила в тому ділі, – сказав Апостол, – а Василя Леонтійовича, якщо ваша милість можуть урятувати, так, ради Бога, рятуйте! Він людина стара і дряхла, виснажена безнастанними турботами, як йому видержати московський допрос? Спасай його, Іване Степановичу, спасай!

– Сам він себе мусить спасати, – відповів значущо гетьман.

– Себто як?

– Ти не молодик, товаришу, щоб тобі розум лопатою до голови вкладати. Кочубей живе у Диканьці. Він уже кілька місяців не був у Батурині, відмовляючись нездоровлям. Я маю царський приказ зловити його. Завтра вранці пішлю туди Трощинського й Кожухівського, дам їм кілька сотень людей, щоб наказ царський сповнили. Нині про це ще ніхто не знає, тільки ти, розумієш?

– Розумію, милосте ваша. Україна велика.

– Так, так, Україна велика, а там Запорожжя, Дон або Крим, чимало місця на світі.

Апостол обіймив гетьмана за коліна, подякував і вибіг

Гетьман перехрестився.

Не буде ж Кочубей таким дурнем, щоб, діставши звістку, сидіти в своїй Диканьці і дожидатися гетьманових сотень. А втече – так усе буде добре. За той час перемелиться, і мука буде.

Як Мазепа перейде до Карла – тоді хай собі Кочубея питають як хочуть. Діла він не попсує.

Післанець від Апостола прибув у Диканьку скорше від гетьманових післанців.

«Василю, спасайся, утікай».

Кочубей післав по Іскру, і вони перебралися через Ворсклу.

Трощинський і Кожухівський не застали їх у Диканьці. Перетрусили двір, питали людей – нема, утікли.

Три дні гонили за ними, як за зайцями хорти.

Одні казали, що втікачі на Коломак пішли, другі, що до Самари, а треті, що вони в Красному Куті сидять.

Гетьманський приказ був зловити їх і доставити в Фастів. Гетьман гадав, що коли Кочубей не сховається впору, так гетьман якийсь час затримає його в Фастові, підібравши відповідний викрут.

Та гетьманові плани помішав не хто другий, а сам таки Василь Леонтійович, і не кому, а самому собі на згубу.

Хоче кого покарати Господь, так розум йому відбере.

На таке і з Кочубеєм вийшло.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 110 – 112.