Підписали

Богдан Лепкий

Гетьман Мазепа мав повне право бути вдоволеним з того, що вичитав на спині патра. Король Карло, йдучи слідами свого попередника Карла X Густава, гарантував гетьманові й українським станам. jus totius Ucrainae antiquae vel Roxolaniae на цілій області, на якій є східна церква й на якій народ балакає окремою від московської і польської, українською мовою.

Це обновлення шведсько-українського договору з року 1657-го було безперечно перворядним дипломатичним успіхом гетьмана Мазепи, котрий не вдоволявся станом свого теперішнього посідання, а невтомно прямував до об’єднання всіх українських земель, кажучи, що як летіти, то з великого коня.

Цей великий кінь і стояв отсе перед ним готовий до дороги.

Король Карло признавав Україну самостійною державою, а її гетьмана титулував князем і гарантував, що титулу цього і всіх йому належних прав не нарушить. Війська шведські, які увійдуть на Україну, будуть оставати під начальним керуванням українського князя-гетьмана, і всі українські землі, які добудуть шведи, належатимуть до України. В забезпеку, що Україна зі свого боку додержить договору, король Карло вважав потрібним на час війни обсадити своїми військами городи Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву і Гадяч.

Крім писаних пунктів, отець тринітар передавав гетьманові від короля деякі усні інструкції. Від нього довідався Мазепа, що договірний акт виготовляє перший міністер короля Карла, граф Піпер, і що при найближчій зустрічі цей важний історичний документ підпишуть оба контрагенти, себто король Карло XII зі своїми відповідальними міністрами і князь Мазепа з українськими генеральними старшинами.

Гетьман перехрестився тричі.

– Богові хай буде дяка.

– Вовіки віков, – додав від себе патер.

– А тепер, – звернувся до нього гетьман, – підеш, отченьку, до нори.

– Я?

– Не бійся. Нічого тобі там не станеться. Це так про людське око. Поставлю сердюків на варті коло холодної, а вночі покличу до себе, нібито на допит, а в дійсності на вечерю. Завтра спічнеш, а там подумаємо, як діло повести дальше. Кривди за свою службу не матимеш.

– Вірю.

Патер накинув на себе кобеняк, понурив голову, як винуватець, і пішов під сторожею сердюків, котрих покликав гетьман, наказуючи їм, щоб добре стерегли цього чоловіка й не дали йому зробити ніякої кривди.

– Щоб йому ніже один волосок з голови не злетів!

Надходили старшини.

Орлик і Ломиковський стояли біля окопів і палко розговорювали між собою.

Головною вулицею табору надходив прилуцький полковник Горленко. Козаки робили йому дорогу і здоровили. З бічної, перехресної вулиці видно було лубенського полковника Зеленського. йшов зі своїм писарем полковим, живо розкладаючи руками. На всіх помітне було якесь збентеження, мало того – тривога.

– Спішно їм приставати до шведів, – казав гетьман. – Доведу до того, що зажадають від мене, щоб не казали пізніше що це було моє бажання, а не їх воля, і що гетьман самовільно на таке важне діло рішився.

Відсунув ворітця і підійшов до першої сторожі.

Сонце сходило з полудня. Табор був озолочений його блеском. Гетьман залюбки дивився на цей великий, живий образ, повний гамору і руху. «Січ, – погадав собі. – Що ти вдієш! Де не станеш табором, робиться з нього кіш. Не так, як у других арміях. Тут є своя традиція, свій темперамент, з котрим треба вождові числиться. Віддавати тих людей під московську команду, значить, відбирати їм охоту битися за отсе їхнє, власне життя. А який це вояк, що нерадо б’ється? Цар хоче мене зробити вождом над своєю кавалерією, а Карло віддає усі воєнні сили, свої і мої, які лиш будуть на Україні, під мій начальний провід. Це ріжниця. Ще й яка!»

Орлик і Ломиковський побачили гетьмана і кланялися йому. Гетьман рукою кликав їх до себе.

– Ось і Зеленський надходить, і Горленко, – сказав гетьман.

Ломиковський кивнув їм, щоб скорше йшли. Ті прискорили кроку.

Зеленський відправив свого писаря і звитався з гетьманом.

– Про що ти так зі своїм писарем балакав?

– Не дають мені спокою, – щоб приставати до шведа. Вже й козаки про те саме плещуть, прямо здурів народ.

– Все та сама пісня! – сказав гетьман. – Будь ласка, в шатро.

Перейшли перший переділ, у другім, гарно полтавськими узорами вишиванім, крізь малі прорізи, ніби віконця, падало ярке сонце й золотими квадратами лягало на піл, вистелений грубим турецьким ковром.

– Ще нам Апостола бракує, – сказав гетьман, сідаючи у складане, похідне крісло. – Сідайте, будь ласка, – запрошував гостей. – Пилипе, налий чарки, насухо недобре говорити, в горлі дере.

Генеральний обозний і полковник вихилили спорі чарки угорського вина.

Надійшов Апостол.

– Можемо починати, – сказав Орлик. – Говоріть ви пане генеральний обозний.

Ломиковський відкашельнув.

– Це, що перед хвилиною сказав лубенський полковник, суща правда. Прилипають до нас люди, як мухи до меду: «Переходіть і переходіть до шведів». Боюсь, щоб ребелії якої не було, бо і козаки, і народ такої злості до москалів дібрали, що довше їх у вірності цареві не вдержиш.

– Ніяк не вдержиш. – потвердив Горленко. – Мій полк прямо зубами скрегоче, гляди, і кинуться на царських драгунів.

– Козаків, – почав Апостол, підкручуючи свій химерно закарлючений вус, – козаків можна ще якось здержати, то карами, то нагородами, але що робити з поспільством по селах і по городах, кати там ніякого війська нема?

– Ось з моїх Лубнів, – жалувався Зеленський, – доносять мені, що там зазброєні товпи всіляких п’яниць та гольтіпак спокійним людям проходу і прожитку не дають. Недавно тому таке товпище побило до смерті арендаря, а старшина ледве живий утік. Бочки розбивають, трунки розливають, усякі пакості чинять.

– В Стародубі, – притакував Орлик, – не краще. Скоропадський пише, що там шевці, кравці, лимарі і весь чорний народ напали на тамошнього війта, пограбували його, з погреба закопане вино добули, попилися і жидів потурбували.

– Що ще? – спитав гетьман. – Приходіть з вістями Йова, страхайте мене!

В голосі його відчувався ніби гнів, а ніби злоба. Старшини принишкли Не знали, чи вести балачку дальше, чи перестати, щоб не гнівати ясновельможного.

– Чого ж ви мовчите? Не скривайте нічого, хай знаю, що діється під моїм регіментом, тепер, коли нам порядку треба і спокою. Кажи, прилуцький полковнику, що ти чув!

Горленка вразив тон гетьманської мови.

– Бачу, що милість ваша нерадо слухаєш нас, твоїх вірних старшин.

– Годі мені радо слухати, що після 20 літ моєї важкої праці твориться таке безладдя. Говори!

– Доносять, що в Мглині сотника до смерті приколотили і три дні в тюрмі тримали. Кати б не товариші сотенні, то живим не остав би.

– Це вже недобре, – зірвався гетьман. – Сотник – голова в своїй сотні, управитель її. Це діло треба прослідити. Безкарно такого бешкету не пустимо. Що ж дальше?

– Сміливість гулящого народу, – зважився забрати слово Орлик, – переступає усякі межі закону, послугу, навіть респекту, для твоєї особи, пане гетьмане, належного.

– Що ж такого?

– Гільтаї на гетьманський замок у Гадячі напали, хотіли управителя вбити і розграбити добро, добре, що гадяцькі міщани до того не допустили.

Гетьман покрутив головою.

– Більшої вдяки сподівався я за мою працю для добра України.

– Це не наші люди, – потішав його Ломиковський, – а московські. Московські втікачі й мародери наш народ бунтують. Приставайте, мовляв, до нас і разом грабуймо панів і старшин. Здовж Дніпра гуляють дві такі московські шайки: одна, в вісімсот душ, з Перебийносом во главі, а друга, в тисячу, – з отаманом Молодцем. Гулящий народ, як вода, напливає до них, і треба боятися, щоби з тих шайок другий Булавін не вийшов. В Полтавськім, Миргородськім, Прилуцькім, Лубенськім і Переяславськім полку, скрізь-скрізь неспокійно.

– Скрізь неспокійно… – повторив гетьман і почав пальцями бубнити по столі, що було знаком його невдоволення.

– Яка причина тим небажаним познакам видимої ребелії? – спитав по хвилині.

– Є ріжні причини, – зважився відповісти Апостол. – Хоч би та, що ми безнастанно в походах, а відома річ, як виглядає без хазяїна хазяйство. Але найважніше те, що народ невдоволений, і то не тільки в нас, але й у московських землях. Там бунти, і до нас бунтарський дух перекидається.

– Наш народ ніколи не був вдоволений, – перебив Апостолові гетьман.

– Це правда, але ніколи він без причини не бунтувався, а тепер тих причин багато і такі вони важкі, що й виповісти трудно. Милості твоїй відомо, – так і говорити не стану. Нівечать нас, винищують, обдирають ї зневажають, не лиш народові терпіти, але й нам на такі знущання довше дивитися годі.

– Годі нам дивитися довше на те, що з Україною робить Москва! – загомоніли гуртом.

Гетьман скорим рухом підвівся з крісла і глянув крізь віконця направо й наліво.

Не було нікого. Лиш хоругов лопотіла з вітром, то широко розвіваючися, то тихо прилягаючи до полотен шатра.

Здалеку гудів табор. Він мав свої турботи. Заздрим оком дивився туди, де жив гетьман і його старшини, не прочуваючи навіть, які то в них тяжкі турботи.

– Чого ж ви тоді хочете, панове? – спитав гетьман, вертаючи на своє місце.

Як на даний знак, поставали з лавок. Обступили його, схвильовані, збентежені, тривожні. Всі нараз раді були говорити, жалуватися, виявляти своє задушевне бажання. Але привикли до того, що в розмові з Мазепою треба бути поміркованим, що його ані криком не настрашиш, ні жалісливими словами не зворушиш, з ним треба балакати спокійно і розумно.

– Регіментарю і батьку наш! – почав Ломиковський. – Відомі тобі наші бажання, але нам не відомі твої задуми, і від того нам важко двигати на своїх спинах тягарі наших урядів. Подумай собі, – з одного боку Москва нас кривдить і притискає, Москва посягає на наші права споконвічні, ми непевні ні своїх урядів, ні маєтків, ні безпечного пробування, з другого боку народ бунтується, городові старшини не в силі цеї ребелії опанувати, а ми, як той степовий вітер, кидаємо собою направо й наліво, нині тут, а завтра Бог вість де, і ніякої надії нема в нашому серці, що воно до кращого йде. Коли б ми знали, що ти, ясновельможний пане гетьмане, загадав і постановив, то не ходили б ми як у мраці, не бачучи дороги перед собою.

– Непевність тривожить людину, – підхопив Апостол.

– Хай буде, що хоче, щоб лиш знати що, – додав Горленко. – Соромно, що старшини твої і довірені тобі люди так само непевні й несвідомі завтрішньої днини, як останній чура з обозу.

Старшини хвилювалися, насилу здержуючи жаль.

– Як бачу, – сказав гетьман, – ви невдоволені мною. Так тоді – будь ласка! – він підніс і назад на стіл поставив гетьманську булаву. – Будь ласка!

В шатрі зробилося тихо. Чути було, як лопотіла хоругов і як здалеку шумів табор.

– Пішліть по полковників, що осталися вдома, вдарте в литаври, скличте раду і виберіть собі нового гетьмана. Я проти волі своїх старшин рейментувати не хочу. Може я старий, може, мені й важко шукати нових доріг, може, очі мої недовиджують, а уші не дочувають, виберіть собі другого, кращого й маподшого, – будь ласка! Я вже своє відгетьманував, пора й мені спочити.

Не раз чули це старшини, і за кожним разом бентежила їх така погроза. Нині більше, ніж коли. А що буде, коли гетьман дійсно рішився прийняти титул герцога й зажити на своїх маєтках?

Перед ними розкрилися чорні горизонти. Цар Петро, Меншиков, війна, і вони без гетьмана Мазепи, без того одинокого чоловіка, котрого шанує і перед котрим має респект грізний, невблаганний цар. Без Мазепи почалася б на Україні така анархія, що й погадати страшно.

– Будь ласка, – повторив, стукаючи булавою, гетьман. Апостол обхопив гетьмана за коліна.

– Батьку й добродію наш! Бог свідком, не хотіли ми вразити серця й маєстату твого. Не гнівайся на нас. Ми до шабель звикли, не до політичних розмов. Знаєш,ясновельможний гетьмане, що і між мною і тобою перше щось не наладжувалося, а тепер я тобі найвірніший слуга і товариш. Що прикажеш, сповню. І всі ми так, і не лиш ми, але й багато других. Розхмар своє чоло, не карай нас гнівом своїм.

Гетьман мовчки обіймив Апостола і посадив його біля себе.

– Не гніваюся я на вас, панове товариство, а по щирості кажу, якщо ви невдоволені мною, так виберіть собі кращого від мене.

– З тобою, Іване Степановичу, хочемо жити й умирати, – закричали гуртом.

– Так тоді не пускайте своїх гадок заячими слідами, а кажіть, чого собі бажаєте, панове Апостол потягнув Ломиковського за полу. Цей почав тихо, але різко.

– Обіцяв ти нам, гетьмане, що як Богдан вивів Україну з ляцької неволі, так ти нас виведеш із теперішньої, щоб ми не загинули ні під царем, ні під королем, лиш добилися волі.

– Обіцяв і хочу дотримати слова, так хай мені свідком буде Господь і Христос, наш Спаситель.

– А коли ж ти нас виведеш, Іване Степановичу, як не тепер? Приставаймо до шведів і разом з ними доконаймо того лютого дракона, що присмоктався до України!

– Приставаймо до шведів, приставаймо! – гукали старшини.

– Карло на Березину йде. Цар у тривозі. Скарби свої в Білоозеро казав вивозити, городи й села палити велів.

– Як шведи увійдуть в Україну, запізно буде.

– Або тепер спасеш нас і визволиш від ворога нашого найлютішого, або ніколи!

Гетьман два пальці до уст приклав.

– Тихо, панове, ради Бога, тихо! З таким крамом мудрі люди не виходять на торг. Гадаєте, гав ловить Мазепа? Ох, які ж бо ви! Не вам мене учити. Добре я знаю, що роблю, – обезпечаюся на всі боки. Кождий з вас відповідає за свій полк або за свій уряд, а я відповідаю за всіх. Історія всю вину звалить на гетьмана Мазепу. Не дай Боже невдачі, народ обплює мене і обкидає камінням. Я не живу з нині на завтра, я про будучність гадаю, розуміючи, що за всіх прийдеться колись відповісти перед судом Божим, бо не лиш з вибору вашого, але і з волі Божої я свій уряд дістав.

Гетьман схвильовано ходив по шатрі.

– Як діти пристаєте до мене: переходи й переходи! Легко це сказати, але важко зробити. Чи погадали ви про цей перехід? Коли б тут не було московського війська, то друга річ. А так, – вони стежать за нами, підзирають кождий крок. Зараз спитають: «А куди, а як, а чому?» Козаки розкинені по всім усюдам, їм прийшлося б перебиватися насилу, щоб до нас добиться.

Старшини очима за гетьманом водили.

– Та не гадайте, що я не хочу послухати вас. Якщо ви хочете, щоб зірвати з Петром і шукати собі нового, може, й кращого союзника, так я поперек вашої дороги не стану, щоб ви опісля нарікали на мене. Прошу подайте мені на письмі своє бажання, ось папір, а тут чорнило. Будь ласка!

Гетьман рукою показував на стіл.

– Clara pacia claros faciunt amicos. Пишіть!

Гетьман піднявся з місця.

– Пишіть, панове, а я піду й відпічну хвилину. Втомився я.

Гетьман знав, що таке письмо – нелегка річ. Історичний документ. Будуть перечитися. У всякого буде своя гадка. Не скоро зведуть їх докупи. Гетьман не хотів їм мішати. Пішов до третього переділу.

– Як же маю писати? – питався Ломиковський.

– Пиши як розумієш, – відповів Апостол, – прочитаємо і справимо. Не зразу Рим збудували.

Товариство замовкло на хвилину. Гусяче перо скрипіло по папері.

Апостолові важко було тихо сидіти. Взяв Горленка набік і, закарлючуючи вус, шептав йому до вуха:

– Це треба нам було давно зробити. Боюся, чи не запізно.

– Краще пізно, як ніколи, – відповів Горленко.

– А що ж наші жінки й діти? – спитав Апостол. – Як ми їх оставимо на помсту москалям?

Горленко задумався.

– Треба буде і їх покликати до себе. Перейдемо разом, а як ні, то й залишити в якомусь городі, подальше від воєнного пожару. Та об тім ми ще побалакаємо з Іваном Степановичем. Він голова.

– Авжеж, що не хвіст, такий, як Кочубей.

– Гей-гей, Кочубей! – промовив Горленко і зітхнув.

– Такий богатир, такий пан і під кнут спину наставив.

– Бо дурний. Жінці потурав.

– Жінку люби, та ум не губи.

– Отож і я кажу! Підступив до них Орлик.

– Цитьте, не мішайте генеральному обозному, хай пише.

– Я вже написав, – озвався Ломиковський.

– Так прочитай вашець, – відповів Апостол.

– Хай Орлик прочитає.

– Ні, ні, хто писав, той хай читає. Не всякий його письмо розбере.

Ломиковський читав. Зараз по першому реченню його спинили. Письмо починалося звичайною формою: «Ихъ царского пресвѣтлого величества войска Запорозкаго генеральні старшины и полковники…»

– Так не можна, – казав Апостол. – Тут діло не про царя, а про нас і гетьмана.

– Про Україну, – додав Орлик.

– Пиши: «Наш ясновельможний і вельми ласкавий пане гетьмане і добродію»…

Довго перечилися, заки справили письмо від початку до самого кінця.

– Прочитай ще раз ab ovo, – домагався Апостол. Ломиковський насилу прочитав сильно посправлюваний і почерканий концепт.

– Що предложивши, зичим вашей ясновельможності доброго здоровля, – кінчив.

– Ні, так не йде! – завважив Горленко. – Краще пиши: «Що предложивши, наше вірно прихильноє вашій ясновельможності засилаємо поздоровленіє».

– І так ні, – противився Зеленський, котрий довго мовчав, ніби з останніми сумнівами боровся. – На мою гадку, ось як слід написати: «Сіє докладаєм, не тільки радячи, але і велиці просячи, жеби старшій над нашим войском козацьким будучії не рознялися для своїх приват мислями своїми і один над другого чести своєї не приносили, але спальною братерскою вяжучися любов’ю, щирим совітом діло тоє Боже, великое вкупі з регіментарем, паном гетьманом своїм орудували, котрому доброго і довготривалого здоровля і щасливого во всем поведенія заживати зичим і Господу Богу Оного в сохраненіє своє особенное із глибини душ наших щире йому вдячних поручаем».

Перечилися за чергу в підписах, аж і вирішили, щоб підписувати поазбучно. Підписали.

– Фу! Та й утомився! – сказав Апостол, передаючи Горленкові перо. – Аз, буки, віди, глаголь… так, це на тебе черга.

– А тепер, хай писар гарно начисто перепише. Орлик не згоджувався. Хто начорно концептував, хай і начисто пише.

– Ей, Орлику! – накивував йому пальцем Апостол. – Щось ти мені нині дуже від усього відпрошуєшся. Чи не маєш ти, мосьпане, яких задних гадок і інтенцій?

– Я?

– Ти, Орлику, ти.

– От і вигадав миргородський полковник.

– Уважай!

Ломиковський переписав на повному листі паперу, і старшини підписали вдруге.

– Це для Івана Степановича, а чорновик хай Ломиковський для всякої безпеки сховає. На ньому теж наші імена стоять.

Розійшлися.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 151 – 161.