Що почати?

Богдан Лепкий

Чуйкевич, довідавшися про втечу свого тестя, перестрашився чимало.

Він знав про ненависть Любові Федорівни до гетьмана, про її коверзи та про хоробливе змагання знищити ненависного старого хитруна.

Недавно від Згури довідався про донос. Посилав Мотрю до батьків, тайки сам бачився з Кочубеєм, благав, заклинав, по руках цілував тестя, щоб з гетьманом примирився, – не помогло. Він, як хмара, ходив, аж Мотрі жаль було дивитися на нього.

Тоді вона ніби якоюсь ближчою і сердечнішою зробилася до нього.

Недоля наближувала їх.

Так хоч як приготований, зжахнувся Чуйкевич. Особливо жаль було йому Мотрі. Що з нею робити? Годі затаїти правду. А все ж таки хотілося відсунути від неї тую чашу горя – хоч на час, хоч на кілька днів. Може, між тим налагодиться діло. Апостол близький до гетьмана чоловік. Обстане за своїм сватом, хоч свахи він також не любить. (Чимало було непорозумінь, як віддавав свою доньку за її сина). І Чуйкевича батько, і другі проситимуть. Гетьманові також не на руку ціла тая прикра історія.

Треба Мотрю вислати з Батурина, заки вона довідається про все. Мотря і так збиралася на прощу. Монастир в глухому куті і досить далеко від столиці, не скоро доходять туди такі вісті.

– Знаєш, Мотренько, – казав, – тобі треба їхати поки погода, тепер весна, можуть пуститися дощі, повиливають ріки, і тоді не пущу я тебе – Їдь тепер!

Мотря згодилася, Чуйкевич сам доглянув повозу, навантажив палубу всілякими дарами для монастиря і відпровадив дружину мало що не на саме місце. Мала там перебути не менше двох тижнів, щоб в обителі святій відпочити від суєти мирської і від житейських турбот.

Чуйкевич, вернувши в Батурин, довідався дальших подробиць про долю свого тестя і його спільника Іскри.

Сумніву не було, що гетьман хотів їх рятувати. Післанець від Апостола прибув до Кочубея скорше, ніж Трощинський і Кожухівський. Кочубей, прочитавши лист Апостола, зараз-таки вислав свого вірного слугу Завадовського до Іскри в Полтаву, щоб він приїздив у Диканьку. Тої ж ночі, перед досвітом, приїхав Іскра. Зараз-таки пустилися втікати. Як розвиднювалося, переїхали по містку, збудованім проти Диканьки через Ворсклу, і прибули у село Гавронці. Тут вони, мабуть, відбули нараду, що їм дальше робити. Втікати на Запорожжя, Крим чи куди там – значило б подавати в сумнів правдивість свого доносу. Цар сказав би те, що всякому прийшло б на гадку, а саме – видно, совість у них нечиста, коли бояться стати перед царські очі. Треба, значиться, не затирати за собою слідів, а вести діло дальше шукаючи дороги до самого царя.

Гнала їх туди охота поставити на свому.

Охтирський царський полковник, Осипов, був добрим знайомим Іскри, і заговірники пустилися до нього. Застали його в Красному Куті, городі Охтирського полку.

Почувши таке, Чуйкевич дуже зажурився. Тесть зробив велику дурницю. Замість сховатися на якийсь, може, й не дуже довгий час і пересидіти бурю, чого, як видно, і гетьман також хотів, він віддав себе в руки москалів, покладаючися на свою високу рангу, маєтки, сивий волос, значіння, а може, й на протекцію Осипова.

Дивно, як генеральний суддя, знаючи москалів не віднині, може їм довіряти свою долю!

Чи забув, що робили царі з українськими гетьманами, попередниками Мазепи, чи не знає, що Осипову хочеться виставити себе вірним царським слугою, а долею Кочубея і його приятеля Іскри він так саме турбується, як торішнім снігом?

Погано зробив Кочубей! Тепер або він переконає царя, що Мазепа зрадник, або Мазепа – що вони клеветники.

Одно чи друге, цар поступить жорстоко і невблаганно, не пощадить своєї жертви. У помсті він страшний, не чоловік, а звір.

Чуйкевич почув запах крові, і це прикре почуття не опускало його.

Не хотів ані упадку гетьмана, ані кари на Кочубея. Уява малювала йому найжахливіші картини, нігде не міг знайти собі спокою.

В безсонні ночі гадкою звертався до Мотрі.

Як же вона змінилася! Це вже не та сама Мотря. Ні сліду колишніх примх, тієї дивної афектації, того демонізму, котрий доводив його до розпуки. Була спокійна, тиха, ніби рішена на те, щоб покірно приняти присуд судьби і виповнити його. «Видно, так Бог хотів», – казала не раз. Ніколи не чув від неї докору, не нарікала на нікого, навіть на маму, не з перцем, а з серцем підходила до людей, ніби чекаючи чогось великого, супроти чого теперішнє її життя змаліє і втратить усяку вагу.

Чуйкевич не знає, чи Мотря полюбила його, але бачить, що зробилася для нього найвірнішою товаришкою і найщирішою повірницею його бажань і думок. Хоч не говорили багато, але чули, що одного бажають.

В очах свого влюбленого мужа зробилася ще кращою, ще більше достойною. Дивився на неї, як на образ. Світлиця, в якій перебував з нею, перетворювалася в святиню. Брехати, бажати чогось недоброго або поганого було для нього святотатством.

За що ж доля має так важко карати тую гарну людину?

Усе добро, все придане, яке взяв за Мотрею і яке ще має дістати від Кочубеїв, віддав би без найменшого вагання, щоб тільки горе відвернути від неї.

І Чуйкевич молився не до ікон, а до того великого Бога, котрого маєстату навіть уявити собі не міг, щоб він змилосердився над тою найкращою душею, яку создав, щоб відвернув грізне горе від Мотрі.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 119 – 121.