Утікачі

Богдан Лепкий

Кочубей і Іскра сіли в Красному Куті.

Почували себе безпечними під протекцією хитрого Осипова і снували плани, як би то найкраще повести діло дальше.

Ні на хвилину не сумнівалися, що побіда по їхньому боці. Будували свій донос не на брехні, а на словах самого гетьмана, забуваючи, що verba volant, scripta manent. Гетьман мав сильніші докази невинності, бо закріплені чорнилом на папері, а що напишеш пером, того не витягнеш волом.

І забували наші заговірники, що цар Петро визначався не тільки невговканою, дикою вдачею, але також хитрістю правдиво монгольською.

Признати Мазепу зрадником – значиться або дістати його в свої руки, або довести до того, щоб він перейшов з частиною своїх військ на сторону ворога. Чи так, чи інакше, цар утратив би одинокого союзника, котрий на кождий зазов царя умів добути військо як з-під землі, до того мав гроші, досвід і тримав на Україні лад. Без нього почалося б там безголов’я, якого цар тоді, більше ніж коли-будь, боявся.

Натомість не дати послуху донощикам – все одно, що показати себе великодушним для гетьмана і приневолити його до шляхотної відплати.

Цареві куди більше залежало на Мазепі, ніж на Іскрі і Кочубеєві.

Вони, значиться, перечислилися у своїх рахунках. Москалі тручали їх у пекло, а вони тішилися, що до раю ідуть.

Скорше, ніж дожидали, явився у Красному Куті московський офіцер з листом царського канцлера Головкіна до Осипова.

Канцлер писав, що донос получив, що діло вважає важним і хоче про нього побалакати особисто з Іскрою та Осиповим. Тому нехай вони оба їдуть сейчас через Смоленськ до головної квартири царя. Оба вони можуть бути певні милості і нагороди царської.

Про Кочубея не було згадки. Чому, того зрозуміти не могли. Гадали, із-за його старого віку, а може, щоб поки що не робити великого шуму.

Осипов з Іскрою зібралися. Кочубея гадали лишити в Слобідській Україні, котра до регіменту гетьмана не належала, і тому туди рука його не сягала. Кочубей відпроваджував своїх спільників до Білгородка, та ледве вони доїхали до Богодухова, як по дорозі стрінули якогось шляхтича в польському вбранню, котрий зразу випитувався у них про найближчий шлях у Батурин, а впевнившися, хто вони таке, скинув личину і виявив себе офіцером царської гвардії Озеровим. У його був лист від канцлера до Кочубея.

Канцлер писав, що цар і його, генерального суддю і свого стольника, Василя Леонтійовича Кочубея, кличе до себе під Смоленськ, щоб побачитися з ним, побалакати й порадитися, як би то можна краще і певніше поганий задум зрадника Мазепи в самім зароді вбити і якого б то певного чоловіка посадити на його місці.

Кочубей зрадів. Значиться, не забули про нього. Сам батюшка цар хоче радитися з ним, кого б то на місці Мазепи українським гетьманом зробити. А кого ж би, як не його, Кочубея?

Поїхали.

Їхали з ними не тільки люди, що могли свідчити проти гетьмана, але також і великі надії, що побіда по їхньому боці, що здеруть личину з поганого зрадника Мазепи, виберуть нового гетьмана і, обсипані ласками царськими, вернуться на Україну.

Кочубей і Іскра приневолені були, як які гільтаї, втікати і скриватися, а тепер прийде пора, щоб їх вороги кидали все і спасали життя, – страшний бо єсть батюшка цар у великім і слушнім гніві своїм!

Прибули до Смоленська. Головкін стояв тоді зі своєю канцелярією у Вітебську. Довідавшися про приїзд донощиків, післав по них підполковника Левашова, щоб привіз їх зі Смоленська в Поріччя сухопуттям, а звідси до Вітебська водою.

Левашов доставив заговірників до Вітебська дня 18 квітня ст. ст. [1708 р.] Їхали з ними піп Святайло, сотник Кованько, небіж Іскри, двох писарів і вісім служок. Петра Яценка доставлено окремо з Москви, де його й досі тримали.

Всіх розміщено по ріжних світлицях порожнього панського двора за містом.

На другий день надтягнув канцлер Головкін зі своїм товаришем Шафіровим. Почали переслухання від Осипова. Той сказав, що, прошений попом Святайлом, прибув на розмову з Іскрою до пасіки на річці Коломаці і від нього почув обвинувачення гетьмана в зраді його величеству цареві, про що і доніс кому слідувало. Потім до нього до красного Кута прибули Кочубей і Іскра, втікаючи перед гнівом гетьмана. Кочубея він перше не знав, а Іскру знав по військовим ділам. На тім і покінчив Осипов.

Царські міністри веліли покликати тоді з других покоїв Кочубея і Іскру. Приняли їх ласкаво і сказали: «Государ милостивий до вас, надійтеся на милість царську і докладно, нічого не жахаючися, виложіть усю справу».

Головкін відпустив Іскру, лишив при собі самого Кочубея, і той, підбадьорений ласкавим привітанням, розговорився, починаючи з давніх часів.

Пригадав зраду Брюховецького, що навела на Україну колотнечу і кровопролиття, пригадав, як після того, коли заспокоєно край, цар гнівався на генеральних старшин за те, що вони, пробуваючи близько гетьмана, не помітили його злочинного заміру і заздалегідь не сповістили царя.

– Не хочу, щоб гнівався на мене його величество цар, і тому, бачучи лихі заміри теперішнього гетьмана Івана Мазепи і почувши на власні вуха від нього, що нам конечно бути під ляхами, приходжу киявити те його царській величності. Не робимо того для власної користі, тільки величаючи превисоку значність великого царя.

Кажучи це, подав донос на письмі. В 33 пунктах були тут подані всі слова і діла Мазепи, що виявляли його намір відірватися від царя і пристати до його ворогів. Нарешті додав ще й пісню про згоду, яку скомпонував гетьман, а в якій «значна проти держави царської уявляється противність».

Кочубея відпустили, і він, нічого поганого не прочуваючи, пішов у свою світлицю.

Чого ж би йому боятися? Донос був основний і правдивий. Нічого з воздуху не схоплено, все чиста правда. Матеріалу на кілька зрад доволі, не на одну.

Та інакше дивилися на діло царські судді. Для них важна не правда, а воля царська. Знати, що цар аж двома листами заспокоїв гетьмана, впевняючи його, що доносові не вірить, значиться, треба й діло так повести, щоб донос цей показався брехнею.

Ані Іскра, ні Кочубей білого не назвуть чорним і зізнань своїх не відкличуть. Значиться, треба в тих зізнаннях дошукатися противорічності, щоб можна причіпитися до них і взяти їх на муки.

На муках, звісна річ, будуть співати, як їм кат заграє. Що схочуть судді, те скажуть, заперечать, відкличуть, назвуть себе брехунами, клеветниками, людьми без совісті і честі, – чого не зробить чоловік, щоб рятувати себе від царських тортур.

І судді взялися розсліджувати донос.

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 121 – 124.