Питають

Богдан Лепкий

В парадній салі довгий стіл, накритий червоним сукном. На столі між двома свічками хрест.

Над столом портрет царя, котрий судді привезли з собою. Цар в панцирі з голубою Андріївською лентою через плече. Волосся довге, як грива, очі бистрі, палкі, уста вузькі, червоні, в лівім кутку усмішка злобна чаїться. Ніби цар слугам своїм не вірить і за ними наглядати прийшов.

Маленькі шибки в довгих вузьких вікнах, давно не миті, нерадо сонце пускають у салю, щоб не разило ясних зіниць царя.

Вузькі, зі шматків складені зеркала, помутніли, ніби їм страшно відбивати в собі грізне обличчя Петрове.

За столом крісла з високими, прямими спинками. Між двома вікнами на столику курантовий годинник. Не йде. Зіпсутий чи не навели? Став на дванадцятій годині. Дня чи ночі? – не знати.

На першому місці за столом, під царським портретом, канцлер Головкін, високий, худий, як жердка. Лице в його поважне й недобре. Лихий, що турбують із-за доносу якогось там Кочубея.

Нижче від нього віце-канцлер Шафіров, маленький, товстенький, кашляє, чхає, плює в платок і раз у раз витирає чоло. Душно йому.

– Може б, так відчинити вікно? – питається несміливо свого шефа.

– Будь ласка, – згоджується Головкін, і один з писарів кидається сповнити його волю.

– Не те, не те! – противиться Шафіров. – Виш, який чорт! Життя збавити хоче. Відчини останнє, біля дверей, щоб не віяло на мене. Параліж!

Писар зіскакує з крісла, кулиться, як пес, котрого мають бити, і відчиняє останнє вікно, з котрого не буде на віце-канцлера дути.

Відчинивши, вертає на своє місце при окремім столику збоку. Там їх двох сидить і піддячий. Перед ними гербові бумаги і цілий жмут свіжо заструганих пер.

Канцлер нахмурив брови, ще раз донос читає.

Точки, до яких має придиратися, зачеркнені червоно. Киває на Шафірова пальцем, цей присувається до нього. Канцлер показує йому 13 пункт Кочубеєвого доносу і порівнює його з ранішим доносом, який подав Осипов.

– Контроверзія, – каже Головкін.

– Контроверзія, – притакує Шафіров.

– I до того тринадцятий пункт.

– Дійсно тринадцятий пункт, – притакує віце-канцлер.

– Покликать Кочубея!

По салях опустошеного будинку лунає луск драгунських чобіт: раз-два, раз-два, раз, два, три!

За хвилину широко відчиняються двері.

По боках двох драгунів, всередині генеральний суддя. Драгуни червонолиці, волосся посилане борошном, і чути від них горілку, піт і тютюн. Кочубей блідий, утомлений, волосся посивіле, губи – мов на ладан дують.

Головкін дає знак, драгуни розкрачують широко ноги, роблять півоборота взад і відходять, замикаючи за собою двері.

Кочубей стоїть біля порога сам.

Дивиться на червоне сукно, на хрест, на свічки, на парадні мундири канцлера та його товариша, на глупо вистрашені міни піддячого і писарів, бачить у дзеркалі себе, і йому пригадується, як він ще недавно других у Батурині судив, а тепер сам на суді стає. Генерального суддю і стольника його величества драгуни, як гільтая, ведуть, лишають перед дверима, і він стоїть, як дурень!

Що ж це таке?

Нагорода за вірність цареві, за те, що він проти свого гетьмана пішов, наразив себе на його гнів і на наругу товариства старшин?

Що ж це таке?

Той самий Головкін писав, що цар його, Кочубея, у своїй ласці і милості має, що поговорити з ними про зраду хитрого гетьмана хоче, порадитися, кого б то на його місце настановити, а тепер тримає його близь порога і навіть сідати не попросить, його, генерального суддю, Василя Леонтійовича Кочубея, стольника його величества царя!

Що це таке?

Ніяк не розуміє.

Аж бачить перед собою царський портрет.

Цар дивиться на нього, грізно і гнівно, в лівім кутку затиснених губ злобний усміх. Панцир михтить, голуба лента сяє.

Кочубей не знає, що з собою робити. Руки в нього задовгі, ноги заслабі, голова в плечі лізе, і він кланяється тричі, в пояс, нижче, аж до самої землі.

В дзеркалі бачить себе… Гидко!

– Василь Леонтійович, приступи! – чує голос, не царя, а високого і худого, як тичка, Головкіна.

Чи це той голос, що говорив до нього вчора? Ні, це другий якийсь, різкий і недобрий. Що це таке? Не розуміє. Але йде.

– Ближче! – гукає той самий голос. Підходить до стола.

Шафіров дає рукою знак, щоб став.

– Присягни, – приказує Головкін, – присягни, Василю Леонтійовичу, що правду говоритимеш!

Піддячий проводить присягу. Кочубей повторяє за ним, перекручуючи слова, бо до київської актової мови привик.

– Руку вгору!

Кочубей підносить руку, рука дрижить.

– Пальці не так, – сердиться Головкін.

І Шафіров пальці Кочубеєві на московський лад складає. Скінчили. Кочубей руку безсило опустив.

– Тринадцятий пункт, – починає Головкін, – твого доносу, поданого на письмі, звучить (тут канцлер подає донос Шафірову, і цей читає): «У грудні того ж, 1707 року до Батурина приїздив Олександер Кікін, і Мазепа зібрав біля себе 300 чоловіка зазброєних сердюків. Певне, він це робив, перечувши, що за Кікіном до Батурина приїде сам цар, щоб узяти з собою Мазепу в Москву, от Мазепа й намірився відстрілюватися від царя».

– Так було? – питається Головкін.

– Було, як у письмі стоїть, – відповідає Кочубей. – Я слова одного неправди не написав. Можу хрест святий поцілувати.

– А Мазепі ти не цілував? – кидає йому в очі Головкін. Кочубей мовчить. Не знає, що відповісти.

– Чорт тебе знає, чи ти гетьманові брехав, чи його величеству цареві!

– Його величеству цареві я брехати б не смів, – відповідає Кочубей.

– Побачимо. Ось тут послухай, що про той самий пункт пише ахтирський полковник його величества, Осипов (Головкін письмо Шафірову передає).

Шафіров читає:

– «Після невдатного заміру на царське життя, коли його величество цар мав до Батурина прибути, Мазепа всяко пильнував, щоб його величество, царя, предати смерті церква. Але Кочубея послухав, бо він відомий ктитор і благодитель святих Божих церков. На бажання Кочубея, свояка свого Петра Яценка до нього привів. Коли Кочубей каже, то видно, то так воно с, що гетьман Іван Степанович лихі наміри в душі своїй скриває.

– В душі? – зривається Головкін. – А чого ж ти йому в душу свое немите рило пхаєш?

Піп Святайло мовчить, тільки бороду крадьки рукою гладить, ніби запевнитися хоче, чи справді в нього таке-то вже немите рило. А по хвилині, набравши нової відваги, додає:

– Коли гетьман Мазепа післав військо своє у Диканьку, щоб ухопити його милість Василя Леонтійовича, то я тоді поїхав до нього, до того ж Кочубея у Красний Кут, а звідтіля укупі з ним та з полковником Іскрою рушив до Смоленська. Решта вже відомо.

– Відомо, що ти така ж сама наволоч, як і твої протектори. Пішов геть!

Привели сотника Кованька як свідка по десятому пункті, в котрому говориться про єзуїта Заленського. Шафіров читає цей пункт.

– «У гетьмана у Печерському був ксьондз Заленський, єзуїт, ректор винницький, і той перед значними особами висловився так: «Ви, панове козаки, не бійтеся шведа, котрий не проти вас, а проти Москви лаштується». Той же ксьондз казав: «Ніхто не відає, де криється і тліє огонь, але як разом вибухне, чого незабаром вже треба сподіватися, тоді хіба кождий дізнається, але сю пожежу нелегко буде погасити».

Сотник Кованько слухає тих слів поважно й побожно, як голосу священика в церкві.

– Бачив Заленського? – питає його Головкін.

– Бачив у Печерському монастирі у свого полковника якогось ксьондза, а як його звуть, не знаю.

– Ксьондзів, як псів. Можеш засвідчити, що був це єзуїт Заленський?

– Того я ніяк засвідчити не можу. Козаки питали ксьондза, де швед, а він їм відповідав: «Швед тепер притаївся, але він має змогу такий огонь здійняти, що не швидко вгасиш».

Кованько чує, як пера шкребуть по папері, і йому здається, що це йому чорт по душі шкребе.

Пощо він дав себе наструнити проти свого регіментаря, проти гетьмана? Чому не пам’ятав, що гетьман більший за генерального суддю і що для того він в царя більший послух знайде?.. Кається, а все ж таки рятуватися хоче.

– Та ще питали козаки ксьондза, – говорить, – на кого швед піде, чи на нас. А ксьондз відповідав: «Не на вас».

Більше нічого не знає.

– Кочубей намовив мене говорити про Заленського при царських міністрах з іншими околичностями.

Кочубей – генеральний суддя, стольник його величества, пан великих маєтків, як йому, бідному й малозначному сотникові, не послухати такої особи?

– Сволоч! – кидає сотникові в лице Головкін, а звертаючися до піддячого, приказує: – Тую каналію питати ще раз окремо з пристрастієм.

Кованька відводять.

До салі входить вихрест Петро Яценко. Безнастанно кланяється, аж присідає, голова в нього трясеться, повіки кліпають, борода дрижить. Він Кочубея не знав. Був у нього тільки один разочок, і то через попа Святайла, і йому було доручено переказати дещицю протопопові, духовникові його величества в Москві. Більше нічого не знає, був тільки передатчиком слів його милості Василя Леонтійовича. Гадав, що обов’язком кождого вірного підданця його милості государя є не затаювати нічого, що може вийти йому на втрату.

Кочубеєві писарі зізнають, що вони тільки чисто й вірно переписували те, що їм давав їх пан і повелитель Василь Леонтійович Кочубей.

І їх вивели з салі. За ними пішли по приказу Головкіна також піддячий і царські писарі.

В салі остався тільки канцлер Головкін і його службовий товариш віце-канцлер Шафіров. Зі стіни дивиться на червоне сукно, на хрест між ярими свічками і на своїх високих урядовців цар Петро. Дивиться грізно, наче приказує: «Добре їх до рук прибрать! Дошкульно питать, з пристрастієм! Сволоч така! Дрянь черкаская. Інтригами бентежать царя!»

Канцлер і його товариш царську волю навіть з портрету вміють читати. В них тільки й гадки, щоб не зробити щось незгідного з бажаннями царськими. Знають, яка кара за це. Досвідчили царської дубинки. Кості тріщать, як доторкається до тіла. Цар б’є, аж з каптанів, суто золотом нашиваних, шматки, як з курки пір’я, летять. Меншикову раз цар голубу Андріївську ленту порвав. Ордени повисипалися на землю. Мало не вбив.

Головкін Меншикова не любить. Завидує йому навіть такої царської ласки. Хоч би й бив, щоб тільки біля себе тримав.

– Не знаю я, – звертається Головкін до Шафірова, – як отсе князь Олександер Данилич побої його величества так славно видержує. Дряхлий такий, хрупкий, маленький. Казав би ти: вдар, і розлетиться, а витримує якось.

– Привик, – відповідає Шафіров, – до всього чоловік привикає. Малий Олександер Данилич, та сильної комплекції. Залізний чоловік.

– А лоб у нього із бронзи.

– Цитьте! – і оба насторожили слухи. Підходять до відчиненого вікна.

«А-а! А-а! А-а!» Рахують.

– З пристрастієм Іскру питають, – каже вдоволений Головкін.

– Добре б’ють. Та й кричить як!

– Не привик. Черкаські старшини не привикли до кнутів.

– Хай привикають. А то нашого брата дубиною валять, а вони, як барони, безпечно собі походжають.

– Сволоч!

«А-а! А-а! А-а! Cyce Христе, Мати Божа! Ой!»

– З пристрастієм… – повторяє, затираючи руки, Головкін.

– Славно жарять, – зітхає Шафіров, обтираючи спітніле чоло.

Зі стіни дивиться цар.

Його чиновники чують цей погляд на собі. Цар лихий, що при мордованию не були.

Беруть чотиригранні капелюхи і біжать туди, звідкіля людський рев лунає.

Запущений двірський сад, великий, наче ліс. Стежки травою заростають. Лавкам підгнивають ноги. Щебечуть птахи, вітрець галуззям хитає.

– Гарно як, – говорить Головкін.

– Поетично, – підтверджує Шафіров.

При стежці троянди цвітуть. Ніхто їх не доглядає. Обросли кропивою і лопухами. Але квіття гарне і свіже, як колись за добрих часів, коли парку доглядав огородник.

– Хороші рози, – кидає мимоходом Головкін.

– Да колци імєют, – відповідає Шафіров.

Перед ними панська ледівня, без леду. Кілька ступнів, і входять удалину, до великого, темного, гнилого підвалу.

Хвилину не бачать нічого. Чують тільки як стогне, сопе ніби дух з себе спускає, важко скатований Іскра.

Очі до сутінків привикли.

Кат, з закачаними вище ліктів руками, з кнута кров на землю стрясає. Велика червона капля збігає йому по чолі, по брові, по повіці, через вуса на рот.

Обтирає рот червоною рукою:

– Тю, юха така.

Головкін дивиться на нього.

– Mолодець!

– Рад служити милості вашій, – відповідає, солодко всміхаючися, звір у подобі людській. Іскра на камінних плитах долілиць лежить, не Іскра, а щось таке червоне, безобразне, здригається і пальцями землю гребе.

Брудною рогожею накривають Іскру. «Не реви!» Піддячий з бумагою на боці сидить, деревляна ліхтарка жовтувате світло на сивий папір кидає, – щось пише.

– Виголосив що? – питається піддячого канцлер. Піддячий зривається, підносить до очей бумагу, читає:

– «Після шестого удару сказав: «Від Кочубея чув, що в нього полковником миргородським Апостолом і судцем генеральним Чуйкевичем була проти гетьмана рада; вони думали полковника миргородського обрати за гетьмана. Так цей не схотів».

– Більше ніщо?

– За шестим ударом нічого більше не виявив. Твердий. Сердився, що б’ють. Він же полковник!

– Бувало, що й гетьманів били. Нічого. А дальше?

– Дістав ще два удари і повів: «Генеральний судець Чуйкевич до Кочубея писульку присилав, сповіщаючи, що за Дніпром огонь займається; борони Боже, як би і в нас не зайнявся».

– Більше ніщо?

– По слідуючих ударах замовк. Говорити не міг, лиш ревів.

– Скотина… Винести проч!

Помічники ката кладуть Іскру на брудну рогожу, накривають хребет каптаном і несуть у палату, лишаючи червоні сліди за собою.

– Кочубея давай! – приказує Головкін.

Привели генерального суддю.

Кочубей ішов, як віл у різницю.

Світ перевертався догори дном.

Невже ж вони сміють його, стольника царського, його, генерального суддю, катувать, як якого-будь подлого гільтая, як розбишаку?

Він донесе його величеству цареві, не пощадить нікого, зневаги не дарує. Це ж наруга одна, підступ, фарисейство! Так з поважними персонами не роблять.

Переходячи попри грубе дерево, хотів розігнатися і головою ударити в нього.

Між двома драгунами ішов.

Впустили його по східцях, самі перед входом уставилися, – наголо шаблі, волосся борошном присипане, як снігом.

– Василь Леонтійович, признавайся! – гукнув на генерального суддю канцлер.

– Богом святим клянусь, словечка одного не збрехав і не затаїв, як на сповіді святій усе по совісті сказав.

– Не хочеш подобру, так на муках повіш. Розбирайсь!

Кочубеєві свічки засвітилися в очах, низький погреб бурею загудів, дзвони далекі заграли сурми, литаври – бій…

– Беріть його!

Прискочив кат, зірвав кирею, здер сорочку, замахнувся кнутом – геп!

Кочубей зойкнув і впав хрестом на плити.

– Старйо! – сплюнув з погордою кат і відступив набік.

Кочубей лежав без духу.

Головкін і Шафіров перешіптувалися хвилину.

– Бити, та не вбивати, – радив Шафіров, – вб’ємо, і все пропаде, не розкриємо правди. На нас упаде вина.

– Дрянь етакая, нікому не нужная тряпка, – сердився Головкін. Казав Кочубея відливати водою.

Дочутилися, підвели, – відповідай!

Відхиляючи від себе муку, виголосив, що за гетьманом ніякої зради не знає. Все це, що доносив, видумав через хатнє ремствування на Мазепу, а писульки, про яку Іскра каже, Чуйкевич до нього не писав.

Піддячий списує зізнання. Хоче записати слово в слово, га не поспіває.

– Повтори! – Приказує Головкін, і Кочубей дрижучим голосом силує себе повторити точно так, як за першим разом.

Кочубея відпускають, aлe не ведуть до двора, лиш у сад, під стару липу.

Драгуни стережуть його.

Видно, діло не скінчене, мабуть, ще раз покличуть.

Кочубей перестає дивуватися, що тут з ним роблять. Можуть робити все. Для них не важний вік, ранга, маєток. Тут кінчиться чоловік, а лишається предмет: кості, м’ясо, шкура, котру треба якнайдошкульніше скатувати і збезобразити, не тому, щоб довідатися правди, лиш, щоб добути те, чого вони хочуть, чого їм треба… Чого?.. Правди – ні. Він же написав правду, і за те його катують, значиться, треба брехати, треба відкликати що написав, заперечити усе, назвати себе брехуном і клеветником, щоб тільки визволитися з їх рук.

Щолиш тепер бачить, що таке Москва, що московські люди, що цар. Щолиш тепер розуміє, що таке кнут і тортури, що таке суд з катами. І розуміє Кочубей, що всі ті листи, які нібито писав цар, усі ті гарні слова про милість і нагороду, про вибір нового гетьмана і таке друге – це одна облуда, одна примана, на яку брали його, генерального суддю, боячись, щоб він в останній хвилині не втік.

Підвели – тепер запізно! Тепер він у їх руках, як птах у котячих кралях. Остається одно – брехати!

Кочубей бачить, як Іскру вдруге до катування ведуть. Цей увесь жовто-червоно-синій. Очей не видно, запух. Хитається, як п’яний. Прикладами фузій підганяють його: «Стерво!»

Кочубеєві дивно, що таке сталося з його свояком і товаришем. Невже ж це той самий Іскра, з яким він ходив у воєнні походи, їздив на лови, бенкетував, жартував, з яким ще вчора снував гарні плани про близьке майбутнє?

Чи можлива річ, щоб так знівечити людину?

Взагалі, Кочубей не пізнає світа. Невже ж це дерево – той патик, під котрим він сидить? Невже ж це небо – тая синя ганчірка вгорі, сонце – та блискуча, жовта, мосяжна умивальня? Чортзна-що!..

Остається одно – брехати.

Чому ж не бреше Іскра? Чого ж він так кричить, як коли б з нього душу дерли?.. Деруть.

І нараз – цікавість. Проста, звичайна цікавість: кілько батогів дістане Іскра?.. Вісім… о два менше, ніж за першим разом… Мабуть, бояться, щоб не вбили… І вони ще чогось бояться. Бога – ні, царя. Бога нема, є чорт і його намісник на землі – цар!

Чому ж тоді він, Кочубей, не додумався до того скорше? Чому слухав Любові Федорівни, забуваючи про вчинок її праматері, Єви?.. Прийшло каяття, та вороття немає…

Кочубея знову ведуть у той страшний чорний погреб – краще б у могилу!

Питаються, чи не намовив його якийсь ворог царя і отечества до того брехливого доносу, щоб таким робом поріжнити царя з його вірним гетьманом? Домагаються видачі однодумців.

Кочубей слухає і ніби не розуміє. Пальці на хрест складає і цілує їх. Ніхто не намовляв його, ніяких однодумців, окрім Іскри, не має. Донос вигадав сам через хатнє ремствовання на Мазепу. Ніякої зради за гетьманом не знає…

Брехати, брехати, брехати!

За що ж його б’ють?..

І ще, і ще, і ще… Добре, що пам’ять тратить, чорно, – ніч.

Кат сопе, вішає кнут на кілок, клене.

«Кажуть з пристрастієм питати, а вбити не вільно. Мий і не замочи! Нелегка річ царським катом бути. Добре, що царя тут немає. А то він кнут із руки бере і сам б’є – кого попаде… Верховний кат».

– Є ще яка робота? – питає піддячого. Піддячий до Головкіна звертається. Щось шепчуть.

Головкін головою до стелі підвалу досягає, Шафіров кулиться, кашляє, чхає, платком обтирає лоб.

В підвалі воздух, що витримати годі.

Чути горілку, тютюн, піт і людську кров. Досить її вицідили з черкасів.

Нараджуються. Озеров нахилився над Кочубеєм. Слухає, чи дише.

– Не можна більше питать, – каже. – Старий і дряхлий дуже, щоб нам не здох.

Царський суд погоджується з гадкою Озерова.

– Нанині досить. Можеш іти! – звертається до ката піддячий.

– Поклич хірурга!

Прийшов.

– До пам’яті цього тут привести, – приказують, – це твоя річ!

Хірург оглядає Кочубея і крутить головою. Сумнівається.

– Говорять тобі! Чув?!

Канцлер з віце-канцлером виходять з мордівні. Драгуни віддають їм честь. Кидають головами, струшуючи борошно з волосся.

– Чи не краще б їм поробити парики? – завважує Шафіров.

– Борошно дешевше стоїть, – відповідає Головкін. – А в суті речі – один чорт. І з борошном голову знімуть, і з парикою. І одно лишнє, і другого не треба.

– Суєта, – потверджує Шафіров.

Вдихають свіжий воздух. Дивляться на молоду зелень, на шовкові трави і на троянди.

– Гарно як! – каже Головкін.

– Поетично, – підтверджує Шафіров.

– Тим двом вже не до того.

– Їм і життя немиле.

– Що таке життя, – філософує Головкін. – Вчора пан, а нині тебе кнутом валять, з пристрастієм. І не питають, чи ти генеральний суддя, чи стольник, чи який там чорт, – б’ють.

– А все ж таки завзяті ті черкаси, – говорить Шафіров. – Нікого видати не хотів. Каже, ніяких спільників не маю. Сам я вигадав цей донос… Вір йому.

– Гадаєш, вірю? – питається Головкін. – Я нюха табаки не дав би за тую гетьманську вірність. Але що нам до того, де правда.

– Де цар, там і правда. Цар гетьманові вірить. Гетьман хитрець!

– Го-го!

– А все ж таки нам треба Апостола в руки дістать. Він же Кочубея до втечі намовляв, післанця з листом до Диканьки вислав.

Треба.

Балакаючи, збиваються з дороги. Попали на якусь бічну. Двора крізь густі дерева не видно.

– Вертаймо.

Побачили червоні сліди і пішли по них. Головкін чобіт з крові об траву витирає.

– Забагрив башмак.

– Добре, що руки чисті, – потішає Шафіров.

– Один чорт…

Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Не вбивай. Батурин: історичні повісті. – К.: Дніпро, 1992 р., с. 125 – 137.