1. Панотець Заруцький у Генеральній канцелярії
Микола Лазорський
Панотець Заруцький не поїхав додому… Він збочив на Глухів, бо мав там великий клопіт: Оксанин син, що жив у Франції десь при Орликах, написав великого листа, казав, що їде в Україну, бо так, мовляв, хоче сам пан Орлик. Ще просив побачитися з генеральним писарем Андрієм Безбородьком, замовити за нього, Михайла, слово та стати до праці в Глухівській генеральній канцелярії. Приїде просто до Глухова і просив там його зустріти. Докладно все розкаже при зустрічі.
Панотець вже в який раз читав та перечитував того листа і все думав, як би зручніш пособити паничу з тої Франції. Він добре знав усіх у тій старшинській канцелярії. Говорити з паном Безбородьком поки ще не випадало: той великий пан був зараз у московській столиці в своїх справах, і за нього зараз поки що працює там пан Василь Туманський, свій чоловік, поблажлива людина, і, може, якось і влаштує того панича.
Було ще ранувато, і панотець не квапився: адже велике панство, відома річ, не поспішає. Він заглянув до канцелярії – канцеляристи вже усердно скрипіли гусячими перами та спідлоба поглядали на того, хто рипнув дверима. До нього зараз же підійшов пан Лутай. Протираючи руки, сердечно привітався і наставив вухо:
– Хотів би бачити, хм… Василя Григоровича… маленьке діло є…
– Вони саме у кабінеті, тільки зараз у них є посітитель і вам, панотче, доведеться трохи засидітись. Прошу поки що до мого столу.
Пан Лутай всадовив біля себе гостя і, все тручи руки, лагідненько спитав:
– А не в гнів спитати, яке те маленьке діло до великого пана? Може, і я вам щось пораю, га?
– Чому і не сказати, люди ж свої… – мовив ґречно панотець. – Може, ви чули, у моєї паніматки була небога з Батурина…
– Як же, як же… чув, звалася Оксаною, батьків порізали москалі…
– Про неї й мова… Вона якось дісталася до меншого Орлика – Григора у самісіньку Францію, найшла своїх емігрантів-козаків та там і заміж вийшла за молодого козака. Але той козак був поранений тяжко, недовго пожив на світі і помер у шпиталі…
– Так… так… – шептав пан Лутай, наставивши вухо долонею. – А далі ж що?
– А далі от що: звали того козака Луговий. У того подружжя народився синок Михайло, яким заопікувалося панство Орлики. Хлопець пройшов добрячу науку в колежі та ще фаховій правничій школі, знає французьку мову, німецьку і свою рідну лепсько. Адже жив і ріс серед свого емігрантського народу, хоч і народився в чужому краю, а все тягне до своїх. Таке діло. Тепер проситься додому, у Гетьманщину, до рідного краю своїх батьків… Там написав такого листа, що… Та ось я покажу вам, сердечний куме, прошу!
Він тремтячими пальцями добув з кишені листа, писаного дрібненько та ще й на веленевому папері.
– Гм… – мугикнув пан Лутай.
Він довго читав, перечитував, вертався назад до прочитаного і знов читав та хитав головою.
– Папір добрячий і… пахучий… сказано, з чужого краю. А написано добре, дипломатично, мабуть що, краще написав, як наш дипломата Олександер Безбородько, яким так пишається батенько… Добряче… А де ж той юноша обертається, де він? Подавайте його сюди, давайте сюди, поговоримо з ним про його дипломатичну науку!
– Та він же ще в дорозі… Писав, буде точно сьогодні у Глухові, їде сюди, – тикав пальцем на двері вельми заклопотаний панотець.
Пан Лутай тільки крутив головою. Подивився через окуляри на гостя і зручно вмостився в кріслі.
– Раджу поки що не турбувати нашого пана Туманського, бо він теж скаже: давайте його сюди, вашого молодого дипломату. А де ж ви його візьмете? Може, він вже на сходах вестибюля, а може, десь ще в Кракові. Так не можна, бо такими дурницями ми тільки нашкодимо юнаку. Адже ми дуже цікавимося освіченими молодиками, та й ще такими, що пройшли солідну науку за кордоном. Краще зробимо так: підождемо! Пише – по обіді примчить з далекого краю під самісінькі двері глухівської колегії. А що як ваш дипломата помилиться, га? Підождемо, а тоді вже будемо говорити. Правда, невеличку помилку можна подарити, а велику на цілі місяці, то вже… вибачайте. А поки що прошу до причілочка.
Пан Лутай називав причілочком велику шафу у другій світлиці: там було стільки всякої печені та запіканок, що всього того добра вистачило б щонайменше на десяток добрих молотників.
У світлиці, хоч і не було нікого, бесідники все ж говорили пошепки, оглядаючись. Пан Лутай налив дві маленькі чарочки, показав рукою і зараз же випив свою та став заїдати ковбаскою. Панотець благословив і собі. Тоді стали гуторити, і все пошепки.
Приглядаючись до панотця, хитрий юрист питав:
– Маю надію, що паніматка ваша здорова?
– Так, здорова, – якось нерадо мовив панотець Заруцький. – Вештається все по господарству. Тільки отой лист з далекого краю дуже її збентежив. Мала надію побачити свою хрещеницю Оксаночку, та дарма: лист увірвав усі надії…
– Хіба що? – не зрозумів пан Лутай.
– Раніш писали відтіль, що, мовляв, є надія побачитися, кортіло дуже приїхати до Миргорода. І ми вже дуже раділи, а тепер раптово все змінилося…
– Я все ж не второпаю, що саме змінилося? – дивувався пан Лутай.
– В родині панства Дентевіль-Орликів сталися негаразди… Адже ви самі, здорові знаєте, що Франція у конфлікті з Пруссами і генерала Орлика покликано на війну, нібито так складається. Пишуть, що граф ще дома, але що він вже мобілізований і їде на фронт…
– Он як! Він же, здається, наш… чому ж його беруть на війну?
– Він не наш… – мовив панотець і собі здивовано глянув на бесідника. – Він присяжний, присягався на хресті вірою і правдою служити Франції, дістав підданство, чин генерала-військовика і має регімент. Він українець – козак по крові і любить Україну як свою батьківщину, але з присяжного обов’язку мусить виконати обов’язок оборони Франції до загину, хоч би й сталася така причина. Це всі знають і розуміють… Адже ви знаєте, що у нас, в Гетьманщині, був на високій посаді генерал Кейт-шкот… Таке буває скрізь…
– Даруйте, відразу не зрозумів… А тепер же як?
– А тепер, коли граф виїде в похід із своїм регіментом, наша Оксана мусить доглянути графиню Орлик, не може залишити її напризволяще, бо пані та доглядала Оксану, видавала заміж, давала віно… Лишити так не годиться, то був би великий гріх… Я так і писав їй. Мусить бути біля хворої, доглядати, як зіницю ока…
– А юнака пускають?
– Так, юнака пускають, бо йому немає чого робити у Франції, тоді як в Гетьманщині йому найдеться корисна праця… Адже ви зараз сказали те саме… І молодий Михайло рветься додому, до краю своїх батьків…
– Істинно так, – зворушливо перехрестився пан Лутай і щиро вцілував панотця в руку. – Спасибі, що розтлумачили. Нам до зарізу потрібні патріоти, й тямучі патріоти, такі, що рвуться жити дома і працювати для свого народу.
– Виходить, пан Орлик вже попрощався з усім своїм родом, так я вас, панотче, зрозумів? – питав пан Лутай.
– Виходить, що так, бо й юноша згадує про це з сумом, – відрік панотець.
– Пропаща для нашого краю сила! – муркнув пан Лутай. – Йому б треба було йти не на Прусса, а на Московію. А тепер за притулок в еміграції мусить залазити в чужі сварки і стати калікою.
– З якими силами мусив би той емігрант іти війною на Московію? – гнівно питав панотець. – Так кепсько обернулося все, і пану Орлику не випадає інакше, як воювати десь далеко за чужі інтереси. Честь вимагає того, розумієте! Честь… Там, у Франції, має Орлик родину, має палац, материну могилу і кревняків з самої Полтавщини… Виходить, багато має й обов’язків, це одне… Друге, він спить і бачить свою Гетьманщину, для неї посилає приймака-сина, за неї клопотався перед усією Європою, збивав разом з батьком протимосковську коаліцію… Отже, немає його тут вини: невблаганний хід подій повернув усі справи проти емігрантів… Адже не повелося і гетьману І. Мазепі, хоч як хотів відіпхнути москаля в межі його «ізб»! Треба б знов все налагоджувати наново, так немає за що купувати: купило притупило, як то кажуть. Адже минуло тому не один і не два десятки років… Багато упокоїлося тих, хто зичив нам добра, не стало, приміром, кардинала Флері, найліпшого помічника старого Орлика, та й старого Орлика давно прибрав Пан Бог. Настали інші часи, прийшли до влади інші достойники, зайнялися іншими інтересами. Забули Україну, є такі, що й зовсім занехаяли ті пекучі справи. Самі старшини вже не дбають за свій край, а більш дбають про свої вжитки, чини й славу під чужим державним скіпетром, топчуть свій край і зовсім не хотять дбати за давні «старожитні права й вольності». Тепер у нас не люблять хуртовини, а тільки відлежуються кожен на теплій печі. А на мою думку, коли старі зледащіли, мусять молоді взятися за справу колосальної ваги, справу відродження Гетьманщини. Орлик посилає найкращого свого заступника в Україну, посилає з тим, щоб єднав, гуртував, чи буде так – не знаю… Знаю тільки, що прилетів молодий орел, скликати… скликати…
Він дуже закашлявся і схопився за груди… Переляканий пан Лутай побіг до води і став просити втихомиритися, все бурмотав:
– Заспокойтеся, панотче… заспокойтеся… все буде добре… не треба дуже перейматися. Ото… Господи…
Тої днини вони так і не діждалися жаданого панича.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 228 – 232.