5. Луговий-Заруцький їде до Миргорода

Микола Лазорський

Уже в околицях Глухова мандрівники відчули подих свіжого вітру: вони відразу опинилися в обіймах прекрасного степу. Пан бунчуковий пожадливо оглядав споловілу пшеницю й пильненько дивився на косарів, що далеко ген рядком клали покоси рівно, як під шнур.

– Цікавитесь жнивами? – питав панотець. З якогось часу він став величати пана бунчукового, хоч на те не було жодних причин: бунчуковий був усе чемний і дослухався до кожного слова панотця, навіть і прізвище перейняв свого опікуна теперішнього: скрізь писав «Михайло Заруцький». І дома, і після в різних установах його величали «паном бунчуковим Заруцьким». До цього він швидко звик.

Цього разу він не чув, що говорив панотець: він пильно придивлявся до широких ланів, до женців, жінок, що майстерно крутили перевесла та обережно зносили снопи до полукіпків. Сонце вже добре пригрівало, і меткі горобці пурхали табунцями серед соняшників, сідали на опудала і радісно цвірінькали: жнива були й для них саме впору.

Бунчуковий Заруцький попросив спинити коні, хотів розім’яти ноги і ближче розглянутися… Панотець тільки посміхався… Свіжа стерня наїжилася шпичаками, і засмаглий селянин обережно човгав постолами до коси, встромленої ручкою в пухку землю. Тоді витяг мантачку й став мантачити, жмурячи око на проїжджих.

– Помагай Біг! – гукнув пан бунчуковий.

– Спаси Біг! – хрипко відгукнувся селянин.

– На свому лану чи на панському?

– Хіба у нас є такі широкі лани! – озвався той, витираючи підстриженого вуса: він щойно напився з тикви. – Панська скрізь, жнемо панську пшеницю, своя стоїть…

– Коли ж свою?

– Свою вночі або у святую неділеньку! – гукнув уже далеченько дужий косар.

Мандрівники проїхали Вовчу долину, на горбах стояли вряд вітряки. Тут паслись великі отари тонкорунних овець; їх стерегли люті вівчарки, чабан довгою байбарою ляскав вітер і свистав собак, інший, уже з сивиною, сперся спиною на пеньок й награвав на сопілці щось тужно-сумне й довге, як той пишний та квітчастий степ, що цвів рясними квітами та віддавав усю свою красу самому Богу. На од-шибі стояли вряд з десяток моцних дубів, верхи яких ледь-ледь ворушив та розгойдував млосний вітерець; зараз же за дубами слалося поле гречки в цвіту: тут бенкетували не лише бджоли, а й тисячі різних барвистих комах, що вилискували на сонці ажурними крильцями, мов дорогими перлинами; але найбільш їх було на степових будяках та материнці. Чути було якесь шемріння, неясний гомін та часом ще ліниве підпідьомкання перепелів. Від тополь уже впали довгі тіні…

В лазуровій блакиті шугав орел-степовик.

Скоро замаячило село.

– Березоточна виткнулася… Тут перепочинемо… треба і нам, і коням, – кинув панотець, що вже був заснув у візку. Тепер він уважно розглядався і давав наказа машталіру, де стати, де напувати коні і стати табором.

Село невелике, все у вишняках, було як на долоні. У його околицях ріс гайок, була й зелена ліщина, де у свято завжди лунали дівочі пісні та чувся парубоцький посвист. Зараз жнива, і в селі тихо. Від озерця заносило прохолодою й терпким духом полину, паслись лошата й гамірливо бігали малі діти, але, побачивши невідомих людей, повтікали в ліщину й стали виглядати з-за густого верболозу.

От і село… Широка вулиця, і повно біленьких хаток у густих вишняках, із-за тинів позвисали на вулицю довгі віти, обліплені яблуками, вишнями, грушами-дулями й стиглими сливами. І тут тихо… Тільки біля колодязя два чи три парубки напували воли, коні жадібно припали до довгого корита… Одна дівчина брала воду, вся уквітчана нагідками та польовою ромашкою, була в коралах, чистій сорочці, але в буденній плахті. Здалеку ще чути було хлоп’ячі дотепи… Вони залицялися, аби якось вподобатися молоденькій дівчинці… Але дівчинка, вигинаючи стан, спішила з повними цеберками до хати.

– Білява! Не спіткнись, постій хвильку, – гукав один, збивши шапку набакир.

– Я донесу воду до самої хати! – сміявся інший.

– Неси, неси… хай мати там почастує тебе рогачем! – кинув парубок з темним вусом і чомусь глянув услід до тину, де вже стояла білява.

– Бачу, Семене, ти таки в зальотах до Теклі!

– А тобі що! Бачу, що тобі зась!

– А може й не зась…

Й обидва наїжилися раптово.

– Хлопці! Ану лиш кидайте дурниці! Кличуть адже в поле, на свята будете говорити про дівчат… Цоб-цоб, половії…

Пан бунчуковий дуже просив панотця не квапитися… Він хотів їхати й їхати з широко розплющеними очима в цьому несходимому степу, насиченому пахощами польових квітів, шумом, шелестом, свистом, клекотом… Навіть уночі прокидався глянути в який вже раз на вельветовий небесний простір, вимережений невидимим Творцем Неба і Землі…

Панотець розумів юнака, бо й сам мав душу поета і не спішив.

– Юнака заколихали ці чарівні ночі, – думав старий панотець… Адже направду це все, що нам дозволяють бачити й чим чаруватися ненажерливі москалі… Хай милується, поки є снага милуватися!

Вони перепочивали так не тільки в Березоточній, відсиджувалися від літньої спеки й по інших селах та хуторах… Ночували переважно по садибах інших панотців або багатих козаків… Скрізь вітали сердечно, щиро, пригощали всім, що вродила свята наша Земля… Адже настали дні врожаю… Спасівка ж! А як у нас кажуть, Спасівка – на хліб ласівка! Господині напікають святого хліба, книшів, короваїв, всяких горішків, маковиків. Усі в ці дні веселі, щасливі, раді заїжджого чоловіка пригостити та чемно почастувати…

Так і їхали, мов зачаровані, від села до села… За селом знов степ, тополі, явори, гаї та широкі шляхи… Квітчасті села і п’янкий дух нового хліба, чебрецю, терпкого полину…

І гомін, веселий спів, дівочий сміх до третіх півнів… їхали далі і все наближалися до прикінцевої мандрівки – Миргорода. Вже сутеніло, як на обрію замиготів неясними вогниками чудовий та барвистий і зелений Миргород. Подорожні в’їхали до міста вже пізнувато, саме коли в оксамитовому небі зароїлися тисячі зірок, виткнувся срібний серп надщербленого місяця і весь Миргород уже поклався спати…

Невгамовані пізні подорожні мовчки їхали сонними вулицями такого пишного й тихого міста Миргорода.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 237 – 240.