3. Приїзд Лугового до Глухова
Микола Лазорський
І коли згодом до Глухова приїхав довгожданий закордонний гість, панотець Заруцький так і вп’явся очима в молодого бунчукового (чин молодих старшин старої Гетьманщини).
Він не помилився.
Панотець догадався, кого саме хоче граф Орлик прислати до глухівської Генеральної ради. Був то ставний молодий старшина з лагідними рухами, розміреною мовою й чемною, ледь помітною усмішкою. Говорив вишуканою мовою й до діла карбував кожне слово, нічого ні більше, ні менше, а все в міру убгавши щільно й м’якенько. Тільки очі деколи викривали залізну натуру, натуру сильної волі й наполегливості до кінця. Очі були зимні, часом з пересадою. Тоді ніби схаменеться й нараз усе притре тихою лагідною усмішкою, тоді очі знов набували сталевого, трохи тьмяного блиску. Він більш слухав, аніж говорив. Говорив так, щоб його зрозуміли, без будь-яких вихилясів чи непотрібної манірності, говорив з пошаною до бесідника, але все сталевим блиском очей вимагав і до себе цілковитої шаноби. Мимохіть кожен зараз же бачив перед собою пана небуденної вдачі, підсиченої високою освітою.
В управі генеральні старшини зустріли гостя привітно. Сам пан Василь Туманський всадовив біля себе молодого бунчукового й зичливо прочитав листа від пана ректора Сорбонського університету. В листі між іншим було подано хвального панегірика і сказано все, що треба було сказати на честь здібного юнака… До того листа бунчуковий додав диплома свого… В ньому мовилося, що пан бакалавр добре знається на європейських мовах та мовах далекого Орієнту. Свою заяву про бажання працювати в Управі Генеральної ради він затримав зі скромності, бо хотів знати наперед, наскільки він був би бажаним радником чи правним кодифікатором.
З цього й почалася чемно-пристойна розмова. Старшини більш слухали, тоді розпитував та розглядав папери пан Туманський – голова Управи.
– З листа бачу, що пан бунчуковий недавно виїхав з Франції?
– Так, ясний пане, недавно… Раніш приїхати не мав права, бо мусив здавати державні іспити. По іспитах зараз же й рушив: адже маю тут родичів моєї матусі, а значить, і моїх…
– Ааа… Хочете осісти настало в Гетьманщині?
– Коли не буде чого на заваді, осяду настало.
І він глянув на панотця Заруцького, з яким встиг по-рідному облобизатися щойно.
– Пан бунчуковий мій кревняк, і ми з паніматкою давно вже ждемо до Миргорода дорогого гостя, – з респектом рік панотець.
– Дуже радий… – розгладив вуса пан Туманський. Йому було приємно, що гість мав кревняків з духівництва, бо й у самото батько був теж панотець.
– Думаю, з часом ми ближче й краще запізнаємося. Освічену людину у нас в Гетьманщині скрізь шанують і для неї скрізь продувають місце…
– Вітаємо сердечно дорогого гостя як рідного брата! – врочисто мовив пан Валькевич, молодий бунчуковий…
У світлиці загули:
– Просимо до нас…
– Радіємо сердечно…
– Козак до козака…
Гість штиво схилив голову і мовив:
– Завжди до послуг панства… летів у Гетьманщину в надії послужити всьому поспільству, всьому рідному Краю!
Всі стали тискати руку молодику, дехто з старших уцілував гостя. Старий генеральний писар щиро поздоровив з приїздом й просив до себе на Переяславщину, коли зберуться всі до гурту.
Напруги ніби й не було. Її остаточно зламав пан Туманський сердечною заявою:
– З такої гарної нагоди прошу панство до мене на обід. Живу я недалеко від Управи, і панство знає стежку до моєї хати.
Так пан Туманський скромно величав свого панського особняка, якого знав увесь Глухів і де часто гостювали всі старшини.
– Молодому пану з далекого краю, – вже гукав він, – слід перепочити, побачитися з родичами та надивитися на свій коханий край, на свою красуню Миргородщину, познайомитися з нашим паном полковником з Миргорода Василем Капністом, побувати в Гринях у панства Безбородьків… Тоді вже пан бунчуковий може сміливо сказати, що сходив своїми ногами найкращі закутки свого краю.
Всі гомоніли і весело посміхалися новому старшині. Пан Туманський, беручи під руку кодифікатора, заявив:
– Вашу заяву і всі до неї документи беру до кабінету до формуляра. З цього дня ви наш службовець. А тепер беру і вас до моєї хати.
І він лагідно взяв гостя під руку.
Молодий гість тільки дивувався:
«Занадто гостинні старшини, гостинні й щирі… Може, саме через це і терпить вся Гетьманщина», – думав він, але нічого не сказав і мовчки поїхав до пана Туманського.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 233 – 235.