6. У панотця Заруцького

Микола Лазорський

Подорожні приїхали пізнувато, коли в садибі панотця Заруцького всі вже спали. Але в малій опочивальні блимав ще вогник, і зараз же хтось виткнувся, коли собаки стали валувати.

– Мабуть, панотець приїхали? – почувся старечий голос.

– Він самий… – тихо мовив свій голос. – Відмикай, Підорко, бо їду не сам, а везу гостя.

– Зараз, зараз… Паніматка вже сплять, а мені доручили дослухатися по черзі з Марійкою.

– Не буди паніматки, ми пройдемо до мого кабінету тихенько, – заметушився панотець, – ось сюди, а вже ранком розглянемося. Випало так приїхати уночі.

– Я поставила вам вечерю, тої ковбаски, що ви любите, і квасу з родзинками…. – придивлялася до гостя стара Підорка.

– І то добре, – бурмотів панотець, вже сідаючи до столу. – Прошу сюди, на м’яку канапу, у нас, дорогий пане бунчуковий, просто, без забаганків. То ви попали на обід великого панства, сиріч магнатів, а в нас просто… Сідайте і насищайтеся… Чи все у нас гаразд? – питав господар, ковтаючи ковбаску і ламаючи шматочками свіжоспечену паляницю.

– Хвала Богу все гаразд… – казала Підорка біля дверей, оглядаючи панича.

Вона вже засвітила дві свічки, і в світлиці стало видніш.

– А панночка Ксеня?

– Сплять у паніматки, щоб не було так лячно… – всміхнулася Підорка і глянула на незнаного панича.

Ксеня була теж сирота і теж з Батурина. Дивного тут не було нічого: адже після розгрому Батурина лютим Меншиковим багато посиротіло сімей, багато тих малят підібрали монастирі, жалісливі люди, а то й так поробили приймаками за кусок хліба. Панство Заруцькі взяло й собі двоє сиріток: одного віддали в науку до бурси, а ще одну, просто-таки немовлятко Ксеню, приголубили та вигодували в ім’я Пана Бога. Дівчатко стало годованкою того панства, втішною дитиною… Виросла напрочуд гарною панянкою, грамотною, побожною й ласкавою, тільки ніби через край сумирною.

Вона чула, як часто говорили у панотця про страхітливі московські вбивства у Батурині, як рятувалися люди по лісах та ярах від лютої напасті… Одну таку сироту-підлітка врятував і панотець. А тепер он приїхав додому синок тої сирітки… тепер ось він уже тут!

Ледве благословило на світ, як усі вже прокинулися, сяк-так причепурилися та й прийшли до господи. Панство вітало гостя за старим звичаєм упадливо й не знало, де посадити, чим пригощати. Коли нарешті всі вгамувалися, панотець всадовив усіх до столу, й ненароком пан бунчуковий опинився праворуч панни Ксені, дуже молоденької панночки, тоненької, як стеблина, з рожевими щічками та блакитними очима. Вона все дивилася та роздивлялася заморського гостя, що наважився назвати її сестрою. Цей заморський гість несподівано випив чарку «столітньої», а тоді вклонився низеньким поклоном старенькій паніматці:

– Дозвольте низенько вклонитися вам, паніматко, від моєї матусі та передати дещо з її заморських дарунків. Насамперед передаю від коханої матусі листа вам й міцний цілунок і татові й ненці. Просила на словах не гніватися за те, що лишилася в заморському краю. Має там велике і святе діло. Хоче опікуватися там панею, яка зробила їй багато добра, та й не тільки їй, а й усій нашій родині. З тої причини не могла привітати своїх наречених батьків, як личить. Натомість прислала мене до вас настільки, наскільки Бог дасть усім віку.

І він сердечно уцілував старих батьків та віддав листа і поклав на стіл різні пакунки.

– Дякуємо сердечно… – поспішився панотець, бо вже бачив, як його паніматка витирала очі і вже бриніла губа. – Радіємо, що наша голубонька Оксана живе у добрих людей, а що зараз не з нами, то все від Бога, бо, як то кажуть: не всяка стежка без споришу. У своїй просторій хаті ми все ж не самі, все ж маємо до кого прихилитися, маємо, отже, молодого синка, маємо молоденьку Богом дану Ксеню, а ще ж маємо молодого козака-приймака, що вчиться в Київській академії. На жаль, приїде на те літо і, надіємося, приїде назавжди, так виглядає, бо мусить же заступити мене хтось з молодих козаків. Молоді не дадуть нам старим журитися. Завтра рано-вранці відслужимо молебень за здоров’я всієї нашої родини та й тих, що за морями і перебувають нині в походах… А разом за всю Україну, щоб сподобив Пан Бог стати всім на рівні ноги! Ану лиш по чарці за славне наше козацтво, за молоде покоління, що йде до нашого коша… До дна!

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 240 – 242.