9. Молодята їдуть до Глухова
Микола Лазорський
На ранок не стало ні парубоцтва, ні дівчат… Лежала лише забута козацька шапка на лаві в парку та ще осторонь мережана хустка, прикрита золотим кленовим листом… Невідомо де хто дівся…
Тепер за дубовим широким столом, накритим білим обрусом, сиділо все жіноцтво зі своїми чоловіками. За чаркою весело гомоніли та підморгували молодим, що сиділи тут же як чоловік і жінка: їм уже личило бути при столу на другий день по весіллю. Щоправда, з чемності сиділи трохи, бо треба було збиратися в дорогу. Дорога була недалека, їхати до Глухова, але все ж дорога! Тут за столом сидів уже приїжджий гість з Глухова пан Григор Туманський: його послав батько забрати молодят до міста, де вони мусили осісти настало. Там, у Генеральній раді, вже було продуто добре місце для молодого пана Заруцького. Пан Григор голубив чарку запіканки, тоді як молодята метушилися, складали до пакунків все, шо треба і в дорозі, і в новому господарстві. Молода Ксеня, вельми засмучена, хоч і рада, що при чоловіку, припадала до паніматки і все шептала, що приїде по весні на той рік, що вона ніколи… ніколи… Сльози не давали доказати… та воно й так було зрозуміло.
– Ви, паніматко, не кваптеся, – говорив кремезний пан Григор, витираючи губи після п’янкої слив’янки. – Підожду, спочину тим часом… Хата тепла, люди добрі – чого ж треба!
І він весело засміявся. Добрі люди сміялися й собі, гомоніли, схилившись одне до одного, і час від часу давали поради молодятам, бо молодята ж іще! Інші, вже в хмелю, остерігали від Вовчого яру.
– Бо я таки там побував, мосьпане, після ярмаркування, правда, був під чарою і, теє, разом з конем провалився… Так ви, панство, теє… стережіться… беріть обачно ліворуч, щоб бува…
А сонечко все скочувалося за Годжулянські вітряки… все скочувалося…
І нараз стало сутеніти.
– Тепер вже можна й рушати! – нараз підвівся з-за столу пан Григор. – Мабуть же все поскладали, що треба і що не треба.
– Все, все… Пора… з Богом!
І панство Заруцькі стали з образом на рушнику.
– Благословляю… Бажаю щастя, здоров’я… здоров’я… – і паніматка гірко заплакала.
– Сподівалися дожити… побачити онуків… – хлипав панотець.
Пан Григор і гості заметушилися, кожен розважав як міг, потішав…
– Доживемо, Бог дасть, не треба так печалитися… Не за горами наш Глухів, осьдечки, рукою подати, за якусь добу і там… А за внуків і говорити немає чого: доживемо і правнуків!
Гості висипали на подвір’я, де машталір докурював уже десяту люльку і байдуже оглядав поїжджай.
– Дайте ж машталіру чарку… оту, з козацьким гербом, – гукнув хтось.
– Дайте дві до пари, щоб не шкандибати…
Молоді давно вмостилися. Хтось сипнув у дорогу жменю жита-пшениці… Хтось кинув китицю польових квітів… Так годиться.
Пан Заруцький махнув рукою, і візок просто з двору швидко покотив битим шляхом…
– З Богом… приїжджайте на той рік! – гукнув панотець.
Але молоді вже не чули.
За ворітьми стояли зажурені старенькі панотці й, схилившись, дивились услід візку. Ось уже промчали за горби… Вже за горбами… Видно тільки гриву буланого… Вже не видно…
Зникло все…
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 244 – 246.