7. Михайло збирається оженитись
Микола Лазорський
Пан бунчуковий засів у Миргороді як правдивий осадник. Він, щоправда, не хотів байдикувати, а все ходив то в поле, то до стодоли, пасіки і навіть на сіножаті. Все його милувало, а найбільше дивували грандіозні простори і… степ! Такого степу йому ніколи ще не доводилося бачити.
– Це правдиві запорозькі степи, – казав йому панотець, коли часом захоче прогулятися з паничем. – Он за тими горбами, що звуться Годжулянськими, вже синіють глибокі татарські яри та яруги. Там колись татари підстерігали наших панночок… Тепер уже того немає, – всміхався він до Ксені, що лячно тулилася до старенького панотця. – Було то та й загуло. Тепер скрізь тихо, навіть і січовиків не чути – все притихло, заніміло… Наче й ніколи не водилося тут лементу, голосіння, прокльону й козацьких герців. Тільки розкішний степ буяє красою та вітер шумить і нашіптує мандрівнику чарівні казки про дивну старовину. З року в рік шугає в блакиті орел-степовик та ще чайка раз у раз кигиче над степовим озерцем… Тихо тепер… Тихо, бо й москалина приборкав усю Вкраїну, приборкав й останнього молодого Орлю десь далеко в чужому краю… Немає нічого, скрізь москалі на конях з трійчатими нагаями та рушницями в руках…
І він важко зітхнув…
– Як же граф Орля? – питав він молодого бунчукового. – Невже так-таки нічого й не чути?
– Не чути, – буркнув пан Михайло. – Ненька казала мені, що в Гетьманщині жінки голосять, коли виряджають чоловіків на війну, бо сам того не чув. У Франції не так. Жінка перехрестить свого вояка, надіне на шию образ Божої Матері й уже за ворітьми міцно уцілує… То і все… Тому, мабуть, і не чув ще будь-яких новин.
– І не заплаче? – дивувалася молоденька панянка.
– Ні, все мовчки… тільки впаде навколішки перед Розп’ятим й гарячою сльозою скропить ноги Мученика. Ото і все…
Обідали довго… аж до смерку, повідали й самі розпитували одне одного, ділилися думками, ворожили щасливу долю молодому панству, бо вже знали, що пан Михайло перед від’їздом хоче пошлюбити панянку Ксеню, житимуть де хотять. Старі раділи… Вічна буколіка моцно тягне людину до тривалого покою, здорового покою, що і в будні дає наснагу до корисної праці…
Так було і в цьому затишному козачому гнізді, над яким вже давно прошуміла гроза і нараз стало тихо.
А чи ж надовго?
Питали з тугою всі в Гетьманщині і лячно поглядали на далеку Північ.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 242 – 243.