4. Луговий оповідає європейські новини
Микола Лазорський
Пан бунчуковий, панич в ноші версальського крою, вступив до зали особняка управителя гетьманської канцелярії. Був приємно здивований. Особняк аж ніяк не скидався на хату. То був направду панський будинок з пишним вестибюлем та затишними антресолями. Він бачив ще широку веранду, мармурові сходи до великого саду-парку і навіть вази в мережаних гніздах, повні запашних квітів.
Стіл у великій світлиці було наготовлено, ефектно обставлено карафами й срібними чарками.
«Не гірше Версалю!» – подумав гість і з великою приємністю сів на указану фотелю.
Гості теж вмощувались і тихо гомоніли. Серед того манірного натовпу були дами й панянки… Але плахт, очевидно, тут давно позбулися, були поховані по бабусиних скринях. Нині панночки пишалися багатими робами, паничі мало чим різнилися від версальського гостя.
За спиною пана бунчукового хтось буркнув:
– Наш управитель хоче показати заморському гостю, що й ми живемо не гірш версальців…
– Атож… – пробубнив бас і щиро засміявся.
Ходила попід стінами муштрована обслуга, тації приносили все нові страви, які запивали вишнівками, слив’янками та тернівками свого виробу: старшини не хотіли пити заморських вин. Говорили поміж собою в напівголоса, допомагали дамам, але часом чути було й дражливе слово, терпкий дотеп, іронічний замах… Козача вдача йшла пробоєм від одного кінця столу й до другого, давала себе знати мимохіть…
Обід був на всю панську губу, тривав довго…
І тільки тоді стали швидко порожніти крісла, коли господар запросив гостей до меншої світлиці на розваги та до правдивого спочивку. Дами спішили до покоїв господині, панночки і паничі до парку на веселі розмови, на любощі та залицяння.
Стало вільніш… Пан бунчуковий на заклик хотів і собі пристати до молоді, але старий Безбородько перечепив:
– Пізніш… пізніш поговорите з панною Ганною Миклашевською, – сміявся він, беручи під руку бунчукового. – Зараз ви наш гість. Прошу до столу випити солодкого спотикачу та й погомоніти з нами – старими козаками.
І таки всадовив біля себе. До них підсіло ще кілька старшин, і, як водиться, пішли теревені. Козаки більш розпитували. Саме цього й не хотів гість, щоб, бува чим не нашкодити свому опікуну графу Орлику. Та все ж змушений був дещо сказати. Старшин цікавив перш за все Орлик – син того Орла, що колись завдав був багато клопоту московському царю та на Пруті «поперебивав йому ноги». Таке було… Тепер же як син-гетьманич в екзилю?..
– Невже король так добре знає нашу Гетьманщину? – квапився пан Безбородько.
– Очевидно… – буркнув пан бунчуковий. – Тепер за кордоном багато вештається наших. Від них адже можна більше почути…
– А меморія… меморія пана Орлика до самого короля! – шипів менший Туманський.
– Що ж меморія! – знизав плечима гість. – Було те давненько. Меморію, щоправда, король взяв, багато студіював, розпитував самого пана Орлика і… обіцяв. Але все те скоро припало порохом, дорадник скоро побачив, що король мало важить, що короля не послухає вища рада і зробить все на свій копил. По тій меморії нічого не було зроблено, кажу щиру правду: вчасно нічого не зробили, а коли все те минулося, остудився і сам король.
– Так, так… А тепер же що робить пан Орлик?
– Коли я їхав сюди, до вас, граф Орлик збирався на війну з Пруссами. Я був у дорозі довгенько і тепер не можу сказати чогось певного. Все ж пішли недобрі чутки про ту війну, точиться вона десь на кордонах Рейну, так що самі бачите, графу Орлику не до нас.
– Так, так…
– Тепер і я вже відбився від Франції, – спокійно говорив гість. – Коли б мав що казати, то все ж те буде запізнілою новиною.
Його все ж уважно слухали і без кінця розпитували: була, очевидно, велика жадоба довідатися якнайбільше, почути слово надії… А його й не почули від мандрівника. Його тільки вимучили вкрай, і пан Туманський-старший змушений був рятувати гостя. Він запросив його переночувати і добре спочити, було вже занадто пізно.
Рано-вранці він виїхав на Миргород разом з панотцем Заруцьким.
Пан Туманський сердечно попрощався і обіцяв через місяць завітати до міста, щоб у той спосіб привезти пана бунчукового до глухівської канцелярії пана гетьмана. Там він за постановою колегії мусив був стати до праці помічником самого управителя канцелярії.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 235 – 237.