8. Весілля Михайла Заруцького
Микола Лазорський
Осінь навдивовиж видалася тепла, після дощу гойна… Як то кажуть – золота осінь. Навіть запишався гай, оглядаючи свою вроду в широкому озері. Сюди, до цього гаю, рука в руку частенько ходили молодий бунчуковий та його наречена тендітна Ксеня. Дома тільки поглядали на них та радилися, як найкраще поставити на рушники гарну пару. Здається, ніхто й не заздрив, бо ж любили сиріт. Знали всі, що опікувалися парою пани Заруцькі, тому весь Миргород цікавився глянути, пропхатися до церкви ближче до молодих. А було на що глянути!
Під вінцем молода стояла, як херувим, з миртовою китицею в руках, молодий сяяв щастям; козацтво тільки шепталося й жадібно оглядало пару:
– Лепська пара…
– Та й молодий козарлюга… кажуть, приїхав до Миргорода з-за моря!
– Нагородив Пан Бог Заруцьких великою втіхою…
– Таак… За сиротою сам Бог з калитою…
За це згодом говорилося довго, а ще більше говорено було за саме весілля. Панотець і паніматка постаралися уконтентувати все місто. На подвір’ї роївся весь Миргород, сила була народу… Та якого народу! Висипало на видовище парубоцтво в найкращих свитках, найкращих шапках решетилівських смушок. Дівчата, як мак, процвітали в барвистих плахтах, лепських чобітках, яскравих скиндячках…
А як ударила по струнах «троїста», як завихрилася молодь в шаленій метелиці, як стали одчайдушні садити гайдука – всі побачили, що миргородці й направду вміють не тільки танцювати, а й зуміють іти навіть на герць проти хитрого москаля в слушну годину.
До столів на подвір’ї було запрошено все козацьке товариство, нікого не забули… Нагодували навіть недоріку Корнія Печерицю. Всім було що з’їсти, що й випити! До людей виходив подивитися сам пан полковник Василь Капніст, питав, чи всі уконтентувалися… Всі в один голос дякували і пана полковника, і пані полковницю, і панотця, і паніматку.
Уже пізно, при місяці та зірках, вийшли до громади молодий з молодою дякувати людей, що були такі зичливі, прийшли на весілля повеселитися, як годиться в такому припадку. Просили випити з ними по чарці солодкого спотикачу за солодке життя. Знов ударили в усі струни, й сама-молода пішла в танець з сивовусим паном полковником, вибивала підківками як правдива козачка, пригубила чарку солодкої наливки й наприкінці стала роздавати коровая кожному, не обминаючи нікого.
А музика гриміла…
Видно було в молочно-сяйному місяці, як в старому парку ходили закохані пари, чути було, як лунали дзвінкі дівочі голоси, безжурний сміх й пристрасна клятьба козака в зальотах.
Миргород спав і не спав… Його турбувала і музика, турбували парубоцькі герці між собою і похідні пісні городового козацтва… А коли пристали до гурту панночки і всі разом заспівали про Марусину, всі причаїлися; осавула Дорош Лантух нараз увірвав тую пісню і наказав співати весільної, щоб і натяку не було на якусь там журбу… Музика грала метелиці до третіх півнів.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 243 – 244.