1. Генерал Бірон та його жінка

Микола Лазорський

За другої «Малоросійської колегії» хоч і обсіли Гетьманщину москалі, та все ж побоювалися чинити гвалт, як то кажуть, серед білого дня. Війську московському наказано було з Петербурга сидіти тихо, бо нова цариця Єлизавета уласкавила козацького старшину Олексу Pозума, як-не-як, а допоміг же їй живосилом вмоститися на царство. Тепер вдячна нова цариця вважала на всі скарги Колегії, робила полегкості і старшині і поспільству. Пішли інші, легші часи. Щоправда, тут ще сидів генерал – шеф московського війська, той генерал, що кохався в хортах. Це він вигодовував та пестив хортенят так, як ніхто в світі: це він силував молодих жінок-кріпачок класти до грудей тих щенят. За непослух – сам бив на смерть дротяним карбачем. Недобра слава про нього облетіла всю Гетьманщину. Тепер він стерігся, тільки повсякчасно мовчав, берігся халепи.

Гомоніли, що скоро випхають іще одного німця з України, коли не встережеться, то пропаде у своїй Карлівці, як собака. Тепер став частіш навідуватися до Петербурга. Жив він не в Полтаві, а геть далі на одшибі, на великих просторах, що й досі ще звалися Диким полем. Звали того генерала Карлом Біроном, правдивіш – Біреном, родом був з Курляндії, що біля Балтики. Маєток даровано було йому ще за цариці Ганни Іванівни (була вона небога Петра І, царювала 1730 – 1740 років). Сама вона і назвала той маєток Карлівкою, з того дуже пишався пан генерал. Він їздив вряди-годи до Петербурга з різними при-поруками та за новими інструкціями. Наказано було згори не дратувати поспільства, а тільки контролювати старшину всієї Колегії. В столиці дуже боялися, щоб козацтво, бува, не взялося за рушниці. Але в Гетьманщині на той час було тихо.

Одного разу Бірона довгенько не було в Карлівці, а коли приїхав саме в жнива, то не сам, а в парі з молодою дружиною. Вістка швидко прокотилася по всій окрузі. Проте москаль-німець не дуже квапився куматися ні з генеральною, ні з полковою старшиною, тільки частіш навідувався до канцелярії гетьманського уряду в Глухові. Там уважно переглядав папери і нотував усякі негаразди. Молода ж дружина все більш сиділа в покоях або гуляла в розкішному парку по широких алеях.

Ніде правди діти, була вродлива, русява, з блакитними очима, ставна, але якась млява, ніби вельми зажурена, й не говірка. Коли ж і говорила, то все намагалася здибати когось із старих людей: старшину якогось, чи простого козака, або навіть і ветху бабусю. Це вже всі помітили.

Пихкаючи люлькою і легенько б’ючи пужалном по чоботу, пан бунчуковий Свирид Латка тихо казав сусіді Терешку Передері:

– Я вже, мосьпане, знаю, що то за птиця, ота молода жінка москалини-генерала. Я вже бачу.

– Тихо, пане бунчуковий: почують – скрутять чуба.

– Більш копи лиха не буде, – спльовуючи набік, не вгавав пан Латка. – Вірите – вже втретє питає, чи не знаю часом таких старосвітських людей, які б сказали їй більш того, що знає, про Полтаву, або, приміром, про гетьмана Мазепу, Іскру… гм… Кочубея!

– Чи бач, куди гне! – здивувався пан Передеря.

– То-то бо і є… Нащо їй все те знати, га? – витріщив очі пан старшина на Передерю. – Я прикинувся, мовляв, нічого не знаю. Адже минуло тому багато літ. А вона мені товче своє, каже: те, мовляв, не так і давно сталося і все ж можна натрапити на таких, що знають події тої свіжої минувшини. Хитра з біса баба!

І пан бунчуковий вибив люльку об чобіт, а тоді поволі посунув до кисета.

– Нащо б то воно їй?

– Морока її знає, – розвів руками пан бунчуковий. – Я так думаю, випитує сама, а тоді чоловіку й викладе все, як на долоні. А коли так, то в тій гемонській московській столиці все знатимуть на мою бідну голову. Я й нічичирк, мовчу, мов не второпаю, чого хоче. Питала вона мене, питала, та. так і пішла з порожніми руками.

– Добре зробили, пане бунчуковий: від москаля поли вріж та тікай не оглядаючись, а вже коли вчепиться баба, то… – і сусіда тільки махнув рукою.

– Те ж і в мене на думці, куме. Так що б ви думали, куме! Сьогодні знов кликнула мене!

– Кликнула! – звомпив пан Передеря і з великого дива сів на перелаз. – Скажіть на милість… і що ж?

– Ви, каже, пане маєте ранг бунчукового і до того людина немолода. Кажу їй: бував у бувальцях. Був і на коні, був і під конем. А вона аж зраділа, мовби я подарував їй маковика з медом. Так, сердешна, дивиться на мене лагідненько, он воно що! Коли ви скрізь бували, каже, то, мабуть, чули щось і про Батурин? – Чув! – хитаю головою. Ну, так там, каже, перед побоєвищем під Полтавою було забито багато безневинних людей, жінок, малих діточок. Я пильненько дослухаюся, та, не довго думаючи, й рубонув: аякже! побив звірюка генерал Меншиков, бодай він не минув стовпової смерті. Вона так сполотніла, що я аж злякався, почала бухикати й хопилася навіть за груди. Я стою і мовчу. Бачу, відхекалася, притулила хусточку до рота, на хустку й набігла кров. Похитав головою я та й кажу: «Хорі ви, пані». Махнула тільки рукою й тихенько мовить: «То байдуже… Я хочу лише знати, де тут живе старий панотець Паїсій Свічка, той, що був настоятелем церкви святого Спаса Нерукотворного, що в Полтаві. Кажуть, що тепер живе десь тут недалеко…»

– Гм… – мугикнув пан Передеря, – так ви б її до нього, щоб клопоту менше.

– Так я і зробив, але не відчепився: живосилом впросила відвезти її до панотця Свічки, бо сама не втрапить.

– Можна б доручити візнику Дорошу.

– І руками і ногами не хоче звіритись, тільки мене просить, каже: «Статечна ви людина, чесна, богобоязна і вже в літах… інших боюся».

– І ви везете?

– Завтра вранці.

– Так не забудьте розказати, що і як… Ото халепа!

– Зайду… – і пан бунчуковий поставив ногу на перелаз, щоб ступити до свого дворища, але роздумав й швиденько підійшов до кума:

– Гадаю, що хора хоче посповідатися, не інакше. Бачу, сама хора хоче тільки до старого панотця звіритися, спокутати якийсь гріх, іншої причини немає…

Пан Передеря тільки мотнув головою.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 100 – 103.