4. Григір Орлик у панотця Паїсія

Микола Лазорський

Граф Орлик сидів у затишку на веранді будинку панотця Паїсія, смакував мед і слухав, що казав старий Свічка. Панотець повідав йому ще свіжу пригоду з пані Біроновою, яка жила короткий час у селі Карлівці.

– Дошкульне каяття, та всьому тому нема вороття, – всміхнувся граф, прослухавши до кінця ту пригоду. – Та чи від серця все те зроблено? Неймовірно, щоб москаль покаявся: більш за все, що хотів відкупитись перед Богом грішми за свої жахливі злодійські чини. То вже така їхня вдача: поставити перед іконою свічку і тим самим поквитатись з гріхами.

– Я теж їх добре знаю, – мовив тихо панотець. – Але мова мовиться за молоду, ні в чому не повинну пані: вона так побивалась й щиросердо просила помолитись за спокій душі вбивці-батька!

– Москалі тут усі наші вороги, всі і вбивці. Їх треба спекатись за всяку ціну. Мій отець, – казав граф з гіркотою, – все життя боровся з тим ворогом, та… один в полі не воїн. Тепер доживає віку у спогадах та плаче, що не спромігся вловити марево… плаче, що не викував щастя-долі Гетьманщині.

Обидва мовчали.

– Мабуть, і мені судилася така доля – хмарно кинув граф, й схилився через бильце крісла, втопивши очі в густий сад, вже в золотих плямах, першими вістунами мрячливої осені,

– Чого ви тут шукаєте, ясний пане? – обережно питав панотець.

– Чого шукаю? – всміхнувся граф. – Шукаю, мабуть, того ж, чого шукав безнадійно мій батько. Кажу «безнадійно», бо втраченого часу ніколи не відшукаєш. А мій отець та й всі його однодумці та помічники не відшукали вчасно відгуку в серцях тої старшини, яка з великого ляку пішла служити Москві. Універсали мого батька пішли у безвість, і Гетьманщина скоро опинилася в залізних обіймах Московщини.

– Може, не все ще і втрачено, може, згодом все обернеться на краще, – розраджував панотець. – Адже наше панство не обернулося на москалів, хоч і служить там, душа того панства, вірте мені, душа його все в Гетьманщині.

– У Гетьманщині, кажете! – стрепенувся граф. – Покажіть мені ту душу, покажіть серце чисте, незабруднене московським насильством, – простяг благально руки мандрівник.

– «Панта реї» – все тече, життя плинне, воно тече й міняє все на світі, – пророчо говорив старий панотець. – Що сталося при наших батьках, того ніколи не буде при наших дітях; нове покоління в Гетьманщині не розуміє вже тої кривди, якої заподіяв москаль їхнім дідам: вони не бачать ніякої рації боронити старожитні права і вольності шаблею, бо можна, кажуть вони, все те дістати куди краще дипломатією. Тож наші нащадки хотять привернути вольності хоча б і договором, міцною дружбою з тим москалем.

– Це така настанова отих громад, про які я вже наслухався ще в дорозі до вас, панотче? – здивовано питав мандрівник.

– Так, така їхня настанова, – спокійно мовив панотець.

– Ніколи не виграєте справи в такий спосіб! – гнівно кинув граф. – Програєте, впустите й те, чого ще не відібрали москалі.

– Виграємо й дамо спокій змученому нашому Краю.

– Такі справи вирішує тільки крицевий меч! – бундючно казав генерал.

– Де ж той меч, та ще й крицевий? – зимно питав панотець. – Того меча вирвали з рук гетьмана Мазепи москалі та за одним заходом потоптали й помічника гетьманового, короля далекої Швеції. Народ наш зараз без зброї під ворожою п’ятою, городове козацтво під наглядом московської старшини, а Січ вимордували непотрібними нам походами та каторжними роботами. Війська немає, та й гетьмана вже давно не обирали, лад в Гетьманщині веде Малоросійська колегія, якою коверзує все той же москаль-резидент. Де ж тут візьмеш меча крицевого! Але жива, цілюща вода все шукає простору, щоб людина могла діткнутися її спраглими вустами, вона, та цілюща вода, живить людину! Тою водою і є наші громади, вони по всій Гетьманщині, ба навіть і в московській столиці є, бо там вільніш працювати. Що й казати: робота копітка, її щойно розпочали оті трудівниці-бджоли, але робота шляхетна, правдива, бо біля тої святої справи стоять крицеві люди, які все ж не покличуть вас до праці ніколи.

– Чому? – понуро питав генерал, схиливши на руки голову.

– Тому, що давно, ви, ясний пане, живете за морем, не знаєте наших болів, нашого смутку, не знаєте й підступної Московії. Ті громади разом з усім козацьким народом картаються, та разом з ним й допоминаються волі й права старожитнього. Зброї немає, що ж! Треба рубати ворога пером, дипломатичною методою, боротися по різних комісіях, шукати свого права скрізь, апелювати до сенату, Вищої ради, шукати опіки й по сусідніх державах, як поведеться справа… Такі у нас наполегливі та беручкі вже є, будуть вести святу справу до кінця в ім’я Боже!

– Бачу, гадаєте, панотче, що мені не пощастить затягти городовиків в баталію проти московського тиранства, – з гіркотою мовив Орлик, блідий і, як здавалось, немічний.

– Гм… ваш отець мав свого часу за морем і військо, добряче військо, що вміло битись і знало, з ким б’ється. Билось же на Пруті та ще у польській Україні, та ба… талан був на боці москаля, а отець ваш програв. Москва стерегла Гетьманщину, як свого ока, а універсали гетьмана Пилипа Орлика з-за моря до городовиків і поспільства Гетьманщини писано було марно. Ніхто не прийшов на поміч, хоч саме тоді й можна було вигнати Петра з усієї України. А ви ж, ясний пане, що маєте за морем і на що надієтесь тут? Адже пробігло багато часу, і хто хотів битися з Москвою, давно спить вічним сном у могилі. Новим поколінням дістались від вільної Гетьманщини уламки. Без війська нічого не втнете і гострим мечем, а городовиків Москва вже зараз тихенько прибирає до рук, коли хто заворушиться, має тут свого війська цілі полки, або зробить братовбивчу війну: напустить полк на полк, бо в Гетьманщині тепер більша половина полків стане за Москву, або поховаються далі від гріха. Знаю те добре, – не ті пішли часи: хоч і не люблять москаля, а не схотять йти проти, бо несила.

Орлик довго мовчав у задумі.

– Хто ж тут у громаді і там… у Петербурзі?

– Багато… майже вся генеральна та полкова старшина. У московській столиці служить по міністерствах, по вищих школах. Коли треба кого для доброго діла, укажу вам, як вірному сину вітчизни.

І панотець назвав десятка зо два впливових старшин, що служили у Московії, й таких, що старшинували в Гетьманщині.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 106 – 109.