9. Розмови Орлика на Січі

Микола Лазорський

Січ направду вразила мандрівників. Якось тихо тут стало і майже безлюдно. Правда, був такий час, коли Московія не надокучала притьмом, бо мала свої малі й великі клопоти у Петербурзі. У Січі ж було записано багато гніздюків, які на той гук виїхали додому, роз’їхались по хуторах своїх, там і працювали звичайними плугатарями. Дехто сидів у плавнях, тому пан Орлик надибав мало того січового війська. Його все ж зустріла старшина шанобливо, хоч він і не сказав про себе нічого і пану Мировичу наказав мовчати. Пан Петро сказав тільки, що молодий пан здалеку, добре знає старого гетьмана Пилипа Орлика та що привіз від того старого гетьмана поклін до сирої землі всьому січовому товариству. Старшину ж питає, чи дуже надокучає Січі москаль та чи ладиться січове лицарство виганяти ворога з Гетьманщини.

Кошовий пан Панащатий, вже літній чоловік, просив сідати, питав-розпитував і дивувався, дивувалась і вся райя (радники старшини).

– Ми думали, що того завзятого гетьмана давно й на світі немає, – казав кошовий, пильненько оглядаючи мандрівника.

– Хвала Богу, живий, – мовив понуро пан Орлик. – Бачусь з ним частенько й знаю, як той гетьман побивається – журиться долею всієї Гетьманщини. Не так давно він і плана такого подав до рук короля Франції, щоб перевезти всю Січ на кордони межи Польщею та Московією. Січове лицарство мусило би держати ту Московію геть далі від західних держав та не пускати в ті землі. Адже Петро І встиг обрізати всю Швецію та всю Балтику.

– Чули, чули за ту химерну гадку! – озвався недбало старий старшина, якого тут називали паном Левком. Він зимно поглядав на мандрівника, смоктав люльку і цідив крізь зуби: – Так турки ж не схотіли пропустити нас через свій Босфор, правдивіш сказати побоялись, бо всі ті місця нам по знаку. Та й ми не дуже квапились до вас, мось-пане!

– Чому так, пане полковнику? – навмання так назвав старого радника і не помилився: то був курінний полковник Левко Вишкварка, вже чоловік сивий і бувалий.

– А тому, – байдуже кинув він, – що той гетьман ваш запізнився з своєю допомогою. Тепер не зрушите з місця ні січовиків, ні городовиків.

Гості слухали нашорошено, не зводячи очей з кошового та старого полковника.

– Хоч у Гетьманщині й немає зараз гетьмана, а порядкує там тільки Колегія, та вже зараз та колегія дала порятунок козацькому народу.

– Правда, правда, – крутнув вуса кошовий. Сюди-туди гульк! – а вже половину московського війська зняли з постою. Велика вже полегкість для людей!

– Невже москалі відступились від Гетьманщини? – сторожко питав пан Орлик.

– Вони-то не відступились, – крутнув головою ще якийсь високий чорнявий радник. – Та, мабуть, і не відступляться – не такі то люди. Але все ж стало легше при новій цариці. Ходять чутки, що вона, та цариця, дасть і гетьмана, нашого ж таки чоловіка з Гетьманщини. Так скажіть на милість: який дурень піде за отим маривом, маривом, що його обіцяє померлий у мандрах гетьман, га? – питав він, мружачи очі.

– Він не помер, а живий-здоровий, тільки що не в Гетьманщині, а в Яссах чи Польщі і планує зробити посполите рушення.

– Угму… чого захотіли: меду з маком! – засміявся дужий полковник. У нас багато таких січовиків, що й не знають того гетьмана у мандрах, найпаче з молодих заводіяків, а старі хоч і знають, так все ж не візьмуть у тямок, якими силами він зробить те рушення й до кого йти, коли ви самі, ясний пане, не знаєте, де він є: чи у Яссах, чи в Польщі.

Уся райя сміялася. Граф тільки скрипнув зубами.

– Не бачу я чогось такого, за що саме можна було б дякувати москалеві та цупко його держатися! – кинув він гнівно. – Може, за те, що обіцяє гетьмана, або за те, що зніме поволовщину, а натомість закріпачить усіх по-московському. Може, ви вже звикли терти московські кайдани за московські рогозяні гостинці і з радістю кладете голови в походах московських або гинете на канальських роботах! Посполите рушення – Боже діло: воно мусить вигнати москаля навіки з Гетьманщини й дати спокій нашому народу. Не треба ждати ласки якоїсь цариці на гетьмана, самі виберемо, самі й упорядкуємо своє державне життя! А до кого йти і куди саме, про те подбають наші достойники, про те нічого журитися, аби була хіть до походу не московського, а на Москву – віковічного нашого ворога! Обіцянки московські облудні й не варті ламаного шеляга!

– Не облудні, ваша мосць! Нам обіцяють вибори гетьмана, – рубав твердо пан кошовий, – нам обіцяють покасувати Колегію та вивести з Гетьманщини всяких резидентів та московських колегіянтів разом з рештками московського війська. Старожитні права та вольності – всі за нами. Ніхто не піде шукати вашого марива, хоч би вся старшина кликала козацтво йти війною проти Москви: така війна – дурна справа, нас переможуть і подушать, як котят: тоді занапастимо всю Гетьманщину. Без війни ми доскочимо свого – мирного життя й старожитних прав навіки.

– Наша райя може тільки подякувати пану гетьману за клопоти, – озвавсь зичливо старий полковник Вишкварка, побачивши, як змінився на виду посол від гетьмана. – Ми, старі козаки, шанували вельми достойного по Мазепі гетьмана Пилипа Орлика. Старий він, думали, що помер, і молилися щиро за спокій його душі. Нині, коли прочули, що гетьман ще живий, зраділи, будемо молитись за його здоров’я, але на посполите рушення не пристанемо: пішли інші часи, хочемо єднати царицю до миру. Радимо так само й гетьману старому Пилипу жити у спокої, як те саме зробив і польський король Станіслав Лещинський.

Генерал Григор Орлик й тепер не сказав, хто він такий і чий син: бачив – марна то була справа. На прощання тільки й сказав:

– Дай Боже, щоби ви, панове, не помилились і не залежали від примх московських царів. Хай Господь Милосердий не допустить вас до такого тяжкого гріха!

З тяжким серцем граф Орлик виїхав із Січі. Серед дороги пан Петро Мирович скинув шапку й став прощатись:

– Дай Боже вам, ясний пане, здоров’я й талану. Тільки, бачу, тут ви нічого не зробите: час прогаяно дурно ще на Пруті, коли можна було взяти голіруч московина Петра. Хто в тому винен – ніхто не скаже, але щасливу хвилину упущено, і вже її ніколи не вернете. Треба тепер шукати інших стежок добувати волі нашій Гетьманщині. Прошу простити! Прощайте, панове, бо… є всі ознаки, що ніколи вже не здибаємось.

Усі троє скинули шапки, перехрестились, по-братерському облобизались й розійшлися різними шляхами.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 117 – 120.