3. Смерть Варвари Біронової

Микола Лазорський

Недовго потому пані Біронова й померла від сухот, померла в своєму принадному хуторі Варварівці, Варварою ж звали небіжчицю. Все це сталося недалеко від великої слободи Карлівки. Понурий генерал ходив по своєму палацу, мов чорная хмара, але на людях не плакав. Не плакав і тоді, коли клали в домовину молоду, як квітка, покійницю, поклали, як казала, й просту одежу, яку носила на Сибіру, в Колимі, та ще притулили до зимного лона мертве немовля. Зараз же й повіз Бірон труну на північ до Петербурга.

Не скоро й бунчуковий побачився з сусідою Передерею, дарма що жив ось через перелаз. Чомусь і його вразила та тиха пані.

– Чули, куме, про Біронову біду? – питав бунчуковий Латка, перехилившись через тин сусіди.

– Атож… така її виходить доля. Не знає людина, де впустить, а де найде.

– Усе ж я вгадав того разу, чого та делікатна пані їздила до панотця Свічки…

– По якому ділу?

– Їздила до вітця Паїсія таки на сповідь. І знаєте, хто вона, чиїх батьків?

– Ні, не знаю… московські все то люди, приїхали до нас не на добро, дістали те, чого шукали… – хмарно мовив Передеря.

Бунчуковий мовчав.

– Сердешна пані – дочка Меншикова-князя, княжна Варвара Меншикова, от хто вона.

– Якого Меншикова, – здивувався мовчазний Передеря, – отого, може, що Батурин…

– Того самого… Дала вклад на церкву, просила вельми молитися за великого грішника батька, та…

І не доказав… Доказав за нього пан Передеря:

– Що ж, спокутували ті гріхи його наймиліші дітки… Так завжди водиться в світі.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 105 – 106.