6. Москалі шукають за Орликом
Микола Лазорський
Пан Петро після сніданку повів гостя у великий сад. Там, на рядні, підложивши під голови подушки, спочивали обидва мандрівники на роздоллі і в затишку.
– Був я у Глухові саме тоді, коли ясний пан спочивав у Патлаївці, – позіхнувши, мовив він.
– Ну і що ж? Кого здибали й про що говорили? – питав мандрівник, що вже сперся на лікоть й сторожко слухав.
– Здибав, – кинув пан Петро, мружачи від сонця очі, – як і водиться. Москалів не бачив, вони мені ні до чого, а своїх бачив усіх. Приміром, генерального суддю пана Михайла Забілу бачив. Той тільки хитро підморгнув, тоді оглянувся у всі боки та на вухо й шепнув: «Шукають пана Григора Орлика!» – вас тобто, ясний пане. Став допитуватись, тільки рукою махнув і пішов геть ік бісу. А от шкот Кейт, той правдивіший: закликав мене до себе га й каже: «Дістав папера такого з столиці. Хтось простежив пана Орлика у Гетьманщині, так вимагають, щоб я зловив його, того Орлика – чи батька, чи сина: у Петербурзі не второпають, хто з них у нас в гостях. Але все одно наказують зловити живого чи мертвого, а привезти до столиці». Стоїть і дивиться на мене, ще й наказа дає прочитати. Я те прочитав, усе, як казав, так там і написано, ще й приписано, що за вловленого пана Москва дає щедру нагороду.
Мовчу я, а він тоді мені: «Шкода дуже козацької старшини, зичу я вам усім добра, а пособити ну нічим не можу. Тільки й того, що пораджу тікати відсіль мерщій, бо я не зловлю, так інший зловить за тисячу золотих дукачів: за гроші всі юди. Кажу вам, пане старшина, так, бо бачу, що ви горнетесь до тих знедолених, адже й ваш отець там», – махнув він рукою на Крим.
Я теж хитнув головою і все мовчу. А він знов: «Хтось зловить, коли пан Орлик не вбережеться, бо навіть сказано, де шукати: в Батурині, Глухові або Полтаві – в тих місцях живуть ще всякі їхні родичі та однодумці». Я, як водиться, чемненько вклонився, а сам ні мур-мур. Подивився він на мене, всміхнувся й знов своє: «Передавайте, мосьпане, кому треба, щоб не квапились чинити щось в Гетьманщині, щоб згодом не каятись: зараз на московському престолі вже царює дочка Петра Єлизавета. Я особисто її знаю: жінка добра, а до козацького народу й поготів прихильна».
Тоді прихилився до вуха й шепнув: «Має бо фаворита з вашої козацької старшини – Олексу Розума. Коли генеральна старшина не буде ловити гав – напевне піймає журавля в небі. Ждіть, бо і я скоро від’їду з Гетьманщини: добре знаю, що Москва половину свого війська забере відсіль. А пану Орлику все ж передайте через своїх друзів, щоб мерщій тікав відсіль». З тим і поспішив додому.
Обоє довго мовчали.
– Чому нічого не кажете? – питав суворо пан Петро. – Треба рушати відсіль, щоб, бува, хто не зазирнув ненароком і на подвір’я пана Заруцького.
– Коли треба, то й треба… – хмарно мовив мандрівник, заклавши руки за голову. – Більш того, що маємо, тут уже не зберемо. Новини, коли вони направду новини, – дуже поважні. А втім, я хотів би хоч одним оком ще глянути на мою кохану Полтаву.
– Згадали дитинство! – всміхнувся пан Мирович. – То правда… можна об’їхати і Полтаву, але то може обійтись дорого.
– У тисячу золотих дукачів! – засміявся пан Орлик. – Що ж, Полтава для мене сама золота, і не був би я козак, якби відцурався того святого міста, де народився. Привітаю й востаннє скажу: прощай і прости!
– Хіба що так! – мляво мовив пан Мирович й зараз же захропів.
А пан Орлик довго дивився в синю-синю височінь і з тугою слухав, як за селом дівчата виводили: «Десь ти мене, моя рідна мати, в любистку купала».
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 112 – 114.