7. Орлик у Полтаві

Микола Лазорський

До Полтави вони приїхали вночі. Там їх ждав пан Хлюпало, що жив у брата вже зо три місяці й саме на панянці. Пан Орлик рано-вранці пильно оглянув подвір’я й відразу пізнав за парканами торг-базар. Була неділя, й на торзі снувала сила народу. «Мов на ярмарку», – веселенько думав мандрівник. Він вийшов собі з кошиком щось купити, переодягшись у ношу, яку тут, за звичаєм, носять всякі канцеляристи.

З якоюсь насолодою дослухався він до людського гомону, притьмом хотів бачити-чути, про що гомонять, що купують, що торгують оці засмаглі орачі, оці чорняві молоді дівчата у картатих плахтах та добре вишиваних сорочках. Він стояв і замиловано оглядав крам, людей, гусей, кури, гори яблук, груш, вози з сливами, гарбузами, глечики з сметаною, молоком, дивився на воли, що поволі ремиґали сіно в рептухах, на коні, що з насолодою хрумали овес, маленьких ягнят, юрби дітей з сопілками, яблуками, щойно зірваними з яблунь… Скрізь гамір, шум, нуртування, голосні дзвони, й сам він в найгустішому натовпі…

– Дорого! – казав дідок, спершись на гирлигу та мацаючи борошно.

– Не дорого, дідусю! – божилась кароока молодиця. – Дорога голова на в’язах, а я за клунок свіжого борошна беру всього копу з шагом.

– А все ж дорого! – бубнив старий, наставляючи свою торбинку.

– Я вже упущу шага, аби ви, дідусю, згадували мене, що доброго борошна он скільки продала дешево… Бабуся ваша спече щойно з млина пахучу паляницю.

– До мене, пане, до мене! – сіпала мандрівника за поли дівчина. – У мене ж найкращий тютюн, з самих Ромен, а в тої он, кирпатої, не купуйте, весь прілий, не буде горіть.

Пан Орлик і не думав купувати тютюну, але не хотів зраджувати і підставив табакерку.

– Так мало купуєте, та ще в таку коштовну табакерку! – дивувалась цокотуха.

– Та мені трохи треба, – сахався той. – Скільки за нього?

– Мабуть що нічого для такого ставного пана… Але ставний пан сунув їй в руку таляра й пішов до краму.

– Куди, куме, поспішаємо? – питав орач сусіда з свого села.

– До церкви, хочу посвятити образи, благословіння Олені.

– А-а… добре діло, годиться, хай Бог помага. Коли ж весілля?

– На тім тижні… Олена зайде й до вас, пане Сидоре, просити на весілля, і ми із старою просимо хліба-солі не цуратись.

В іншому кутку продаються шапки смушеві, сивого й чорного каракуля, і все з Решетилівки, з чорними верхами, густими китицями.

– Ця саме впору, – оглядався плугатар, – хоч і в самі гетьмани!

– Ге-ге-ге… Забувайте, куме, гетьманів: тепер те все на припоні у москаля.

– Чому так! Ще не старі – діждемо й гетьмана, зірвемо припону, а москалину – в потилицю!

– Тихо, куме, бо москаль он на розі, ще не прогнали.

Біля воза парубок продає прялки, дівчина молоденька оглядає.

– Продам собі у збиток, Марусино, – шепоче він, – тільки виходь за мене.

– Коли? – сміється та.

– Не коли, а так пусти! – жартує й собі парубок. – Он люди вже лаштуються до весілля, хоч ще й далеко до Покрови, а ми з тобою мов у піжмурки бавимось: ніяк одне одного не впіймаємо.

– Мати не пускають, – тихо шепоче дівча.

– А ми до тата! Обоє сміються.

Біля церкви стоять молодиці з ласощами: продають маковики, ріжки, горішки, насіння, лісові горіхи, та ще й не наські… Тут багато дітей… Далі напинають хустки, роздивляються на нове намисто, купують срібні ковтки, на рундуках взувають сап’янці, червоні черевики, обмацують халявки… Сміх, дотепи!..

Пан Орлик ходив, роздивлявся, прислухався, накупив такого, чого ніколи б і не подумав брати, та ще й на торгу, про який тільки чув. Але тепер розглядав, брав і навіть торгувався, як правдивий канцелярист, бо так тут усі робили, робив і він і пхав усе до кошика.

Прийшов в обідню пору й дуже здивував сотника Хлюпала своїми обновами. Він мовчки викладав на стіл пакунки, мовчки розглядав, тоді завертав до чистого паперу, писав число – коли й де саме куплено – й ховав усе до своєї заморської сакви. Пан Хлюпало стояв, дивився й нічого не казав. Крутнув з хати і через годину повернувся.

– Усе купили, що треба? – спитав він тихо.

– Так, здається, все, – зітхнув мандрівник.

– А от найголовнішого не розжилися, ясний пане! – шептав він. – Гадаю, ось це те, чого ви шукаєте весь ранок, – він поклав перед мандрівником гаптовану золотом маленьку ладунку.

– Цього я направду не дістав, – теж пошепки казав пан Орлик. – Дивився скрізь… Дворище твого брата межує з дворищем і садом мого діда. Там, бачив, живе вже якийсь москаль, і зайти туди мені заказано, саме там і заберуть. Ходив і так і сяк, а взяти святої землі з дідівського саду був не здольний.

– Я щойно взяв з того боку, де росте стара яблуня: там немає паркану, та й землі треба не лопату ж! Візьміть, це для вас, зібрав біля тої яблуні, під якою ви так любили сидіти…

– Спасибі, голубе сивий, – мовив пан Орлик і розчулено уцілував свого старого побратима. – Тепер хоч і сьогодні на Січ!

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 114 – 116.