8. Орлик з Мировичем їдуть на Січ
Микола Лазорський
З важким серцем прощався генерал Орлик з коханою Полтавою. Їхав мовчки, понурий, неговіркий і ніби до всього байдужий. Йому не докучали ні сотник Хлюпало, ні пан Мирович. Обидва самі, як уміли, розважались: полохали ситих на осінь дрохв, підстерігали татарина, який сторожко оглядався й скоро зникав у балці, кидали вгору шапку й цілили в її верх, гнали коней наперегони або гуторили про всяку дешицю та знічев’я смоктали люльки, їхали всі до. Базавлука, до нового козацького бастіону, «спорохнявілого бастіону», як насмішкувато казав пан Мирович.
– Чому «спорохнявілого»? – гнівався пан Хлюпало.
– «Спорохнявілого», – спокійно казав пан Мирович, – тому що там живуть вже не козаки, золоті душі часів кошового Сірка, того Сірка, ім’ям якого татарки лякали своїх дітей, а кволі тіні козачі під кермою якогось кошового Панащатого, якого ніхто не боїться, а москаль і-поготів. Гадюки висмоктали з козацького серця всю кров.
– Які гадюки? – дослухався до розмови пан Орлик.
– Московські гадюки, та ще, ніде правди діти, допекла й своя старшина. Час такий, що козак тепер ні на що, поглядає на іржаву шаблю та зламаного мушкета. Гетьманщину приборкали москалики, татарин не сміє й носа вистромити з своїх ярів, Туреччину ті ж москалі відпихають все далі й далі до моря, лях і зовсім ізігнувся; де заглядить москаля – в ноги кланяється: бо і в того ляха москаль коверзує й ставить у Речі Посполитій на круля, кого сам хоче. Адже загнав короля Лещинського аж до Франції, а в Польщі ставить королями Сасів. Он воно що! Де вже там січовикам борсатися проти Московії. Сидять голуби сиві дома, слухають кобзарські думи та нишком сльози витирають. Он воно як! А тепер і того немає: прочув москаль, що січовик без діла тиняється, зараз же найшов йому роботу: канали на півночі чистити, а ні, так в похід черкеса бити! Он воно як! Приїдете на Січ, самі побачите того бастіона! Не бастіон то, а спорохнявіла купа хмизу!
І пан Мирович гнівно плюнув набік.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 117.