2. Сповідь пані Біронової

Микола Лазорський

Ранком берлина вже котила з двору генерала Бірона просто до хутора, що звався Патлаївкою, недалеко від Полтави. В берлині сиділи: дружина генерала, бунчуковий пан Латка та ще молода пані Жоравко, що тепер дуже приятелювала з генеральшею Біроновою і навіть гостювала у неї все літечко. Ситі коні швидко домчали панство до хутора й стали впрост перед ґаночком невеликого будинку серед вишень та яблунь. Тут жив тепер на покої ветхий панотець Свічка.

Панотець сидів у фотелі перед вікном, на колінах лежало розкрите Євангеліє і недочитаний ним лист. Він втопив очі в незнану пані, яка швидко підійшла до старого панотця і стала навколішки.

– Що сталося, пані… хто така пані?

– Я дружина генерала Карла Бірона, – шепнула гостя. – Прошу, благаю допомогти мені, панотче.

– Ласкаво прошу сісти… я хорий на ноги і зовсім не ходжу.

Біронова уцілувала руку ветхого панотця і мовчки сіла.

– Я приїхала здалеку, панотче…

– З столиці?

– Ні, з холодного Сибіру.

– Як пані потрапила туди… така тендітна?

– Усю нашу родину – мене, сестру, брата і старого батька – заслав туди московський уряд. Ми – князі Меншикови.

Панотець зсунув брови, але мовчав… Мовчала і Біронова.

– Чого ж ясна пані хоче від мене?

– Благаю помолитись за спокій душ уже померлих моїх рідних: за старшу мою сестру і… старого батька.

– Гм… великий грішник – ваш отець… Загубив незліченно багато безневинних діток… тисячі, повбивав жінок, постинав голови всій батуринській старшині, взяв на тяжкі муки полковника Чечеля, вірного сина нашого Краю. Витеребив увесь Батурин, кров’ю мучеників пофарбував річку, і все за те, що любили свій край, боронили від ворога-москвина. З того жаху плакала гіркими сльозами вся Гетьманщина.

Молода жінка схилила голову і все мовчала. Тоді благально склала руки:

– На руїнах Батурина він не зискав щастя, важко карався сам, важко вмирав і вмер убогим старцем у далекому Сибіру. Перед смертю заповів мені, коли дістану волю, їхати в цей край, такий пишний, але ж вельми страдницький. Просив у передсмертній тузі саме вас, панотче, заопікуватися ним перед Престолом Всевишнього Творця Всесвіту, бути заступником за вчинені ним тяжкі провини безневинним людям тихого богобоязного краю.

Хорий панотець мовчав..

– Його гріхи, – казала притишено пані Біронова, молитовно згортаючи руки, – його гріхи вже покутували його діти, всі діти: моя сестра, наречена молодого царя Петра II, тепер уже в селеніях праведних, померла в Сибіру. Мій брат Олександр просидів у селі Березовім на Колимі все своє молоде життя, я теж випила гірку чашу, а приїхала сюди хора, тяжко хора, і тільки Бог знає, як довго проживу.

– Усе від Бога, пані, все від його святої волі, – Казав пророчо старий панотець. – Ваш отець був у нашому краї як звитяжець, як бундючний пан-магнат в стилі і ласці царській. А й не відав, що йде шляхом тернистим не до слави, а до великої ганьби. Я вже на покої, але дома молюсь і за тих, хто вчинив велику шкоду нашій Гетьманщині. Так учив Спаситель світу Христос – молитися і за ворогів. Заради вас, ясна пані, заради молодості вашої й невинності, заради незаслуженої кари вашої буду просити Милосердного Бога простити великому грішнику

Олександру всі його великі й малі гріхи та провини вольная і невольная задля спасіння душі.

І він врочисто перехрестив хору пані Біронову. Вона знов уцілувала руку панотця й поклала на стіл важкого кисета з золотими дукачами.

– Коли я повернулася до Петербурга, – казала вона якось легко зітхаючи, – цариця Єлизавета вернула мені все, що відібрав був у мого вітця молодий цар Петро II [Царював у 1727 – 1730 рр.]. З наказу вітця свого жертвую велику суму… тут, святий отче, полічите самі: на будову храму в ім’я Спаса Нерукотворного в місті Батурині, де востаннє був мій отець. Прошу від щирого серця взяти цю скромну жертву для очищення від смертельних гріхів душі усопшого раба Божого Олександра.

– Я вельми старий, ясна пані, і не здольний десь ходити, але дар донатора на Божий храм передам Управі гетьманського уряду до державної скарбниці. Хай буде так, і хай буде благословенний дар.

Він прочитав молитву, благословив гостю і довго дивився на неї.

– Вам слід спочити, ви, пані, хора, – мовив він з жалем. – Спочити тут в розкошах вишневого саду, пахощах липових алей та медоносних лук… за літо й поздоровшаєте у нашій Гетьманщині…

– Дякую за пораду. Так і думаю зробити, бо направду мені тут дуже сподобалося жити, та-а – і знов вона замислилася…

Тоді додала:

– Чуюся, панотче, не гаразд… Болить ось в цьому місці…

І вона показала на груди.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 103 – 105.