5. Орлик та Мирович у Нехворощі
Микола Лазорський
Генерал Орлик та старшина Петро Мирович постановили зустрітись у Нехворощі, в будинку старшої сестри Мировича Анастасії Заруцької, муж якої на той час жив тут як настоятель Нехворощанської церкви. Пан Мирович давно виглядав свого мандрівника з Патлаївки і вже навіть став клопотатись, чи не поїхати назустріч пану Орлику. За той час Мирович побував у Батурині, заглянув, ніби ненароком, й до канцелярії гетьманського уряду, що в Глухові, бачив генеральну старшину, самого резидента генерала Д. Кейта і привіз багато новин.
Через тиждень нарешті в околицях села замаячила таратайка, яку зараз же пізнав пан Мирович і вже весело замахав шапкою. З таратайки виплигнув пан Орлик і став обійматись з паном Петром, наче бачив його Бог знає й коли.
– Заждався! – всміхнувся мандрівник. – Знаєш, у панотця Паїсія було так добре спочивати, що всилу-силу відірвався від його пишного саду.
– У моєї сестри буде ясному пану не найгірше, – мету шився пан Петро. – Прошу до горниці… можете говорити просто, не криючись, адже наша матуся – з родини Полуботків, прошу не забувати такого факту. Ми всі тут свої.
І він пропустив пана Орлика з сіней просто до світлої, старовинного стилю горниці. Гість відразу опинився серед тих людей, яких добре знав змалечку. Пан Петро відвів гостя до сестри й сказав, кого саме Бог привів до їхньої хати. Пані Анастасія по старому звичаю вклонилась гостю, а Орлик шанобливо вцілував руку господині. Була вона ще молода й дуже скидалася на рід Полуботків: прямий ніс, карі допитливі очі й принадно всміхнені рожеві вуста. Була зичлива й гостинна за звичаями того часу в усій Гетьманщині.
– Прошу до столу: ми ждемо вас, ясний пане, з дня у день, а пан Петро збирався навіть сьогодні їхати до Патлаївки. Чи все гаразд було в дорозі ясному пану?
– Дякувати Богу, доїхав благополучно, а хіба що? – питав пан Орлик, розглядаючись.
Йому тут все було цікаво. У свого діда він знав кожну дрібницю, кожного дзиґлика, кожну карафу, кожен комод чи креденець… Знав добре кивот, старого письма ікони й навіть не забув духу запашних степових квітів: кануперу, материнки та чебрецю. Той полинний дух і зараз гостро нагадав йому дитячі літа та широкі лани дорідної пшениці. Він зітхнув й оглянувся: ті ж креденці, ті ж дзиґлики, хіба що спинки вищі, навіть такі ж тарілі й карафи стояли на столі, вилискуючи на серпневому сонці. Дзиґарі – й ті привітали його сердечним цоканням, а з дверцят випурхнула зозуля й прокувала лагідненько, як йому здалося, аж десять раз. Усе так, як і на Панянці у дідуся! – думав він з якоюсь гіркотою в серці.
До світлиці скоро вступив і панотець Андрій, високий, чорновусий, з повільними рухами настоятель Нехворощанської церкви і ґречно вклонився гостям.
– Сердечно радий привітати високого гостя в серці Гетьманщини – Полтаві. Хоч Полтава й не тут, – всміхнувся панотець, – але ж і недалеко: через один скік. Прошу до столу потрапезувати чим Бог послав.
І широким хрестом він поблагословив ранкову страву: дичину, свіжого врожаю яблука, щільники меду, пахучу паляницю, карафи різних наливок. Господарі Заруцькі сердечно припрошували, частували всіх наливкою та пильненько приглядалися до гостя.
– Боже милий! Як швидко збігає час! – говорила пані Заруцька, подаючи гостю на тарілі добру половину смаженої качки з маринованими сливами.
– Так, час збігає швидко, як весняна вода в яру! – пробубнив панотець, випиваючи чарку тернівки. – Адже я пригадую вас, ясний пане, ще невеликим хлоп’ям у Батурині. І ось… – розвів він руками, держачи в одній шматок паляниці, в другій – порожню чарку, – сподобив Пан Бог знов зустрітись: ніколи і в мислях не мав такого! «Творяй, Господь, чудеса!»
– І не думали, не гадали побачити вас, ясний пане, та ще в Полтаві… все від Бога! – хитала головою пані Заруцька. – А дозвольте спитати, як ваші батьки… татко, ненька, живі-здорові?
– Так, здорові, – вклонився гість. – Гм… їхав сюди – писали, що здорові, а зараз – не знаю.
– А то як же? – питала здивована паніматка.
– Часи такі наспіли… правда, ті часи все для нас, втікачів, хмарні, – говорив мандрівник, поглядаючи скоса на цікаве подружжя. – Отець збирався до матусі в Польщу до міста Станіславова, а сам він живе ще в Яссах. Матуся жде його з дня у день, і не сама, а з донькою, тобто моєю сестрою найменшою – Мартою. Чи сподобив їх Бог зустрітись – того не знаю. Буду їхати назад – заверну до матінки.
– А самі ж ви де живете? – вопрошав панотець, пильненько оглядаючи незвичайного гостя.
– Я живу у Франції, постійно у Парижі при королі…
– Он воно як! – шанобливо протяг панотець, підставляючи гостю срібну чарку. – Покуштуйте, прошу ясного пана, оцієї вишнівки… Вишнівка хоч би й для самого вельможного гетьмана або короля. Моя стара вміє зробити наливку таку, що тільки губи оближеш.
– Ясний пан сам живе при королі чи з дружиною? – настирливо питала паніматка.
– Живу сам, на дружину ще не розжився, – всміхнувся гість. – У Версалі… Версалем там зветься палац, де живе король з родиною та обслугою, так у тому Версалі я живу не постійно, а коли треба. Мій будинок в іншому, невеликому місті, недалеко від Парижа.
– А-а… – протягла паніматка веселенько. – Я хотіла б знати дещо за свою близьку родичку Оксану Борзенкову. Виїхала вона була з вашою матінкою пані Орликовою, й не знаю, що з нею сталося. Кого тільки не питала з мандрівників – ніхто не знає. Може, ясний пан ненароком де надибав? Так я тужу за нею, так тужу! Гарна панночка, чемна, вродлива, та Бог талану не дав: пішла з Гетьманщини не своєю волею у широкий світ.
– Оксана жила з моєю матінкою, – спокійно мовив гість, витираючи вуста серветкою.
– З вашою матінкою? – крикнула пані Заруцька й навіть підвелася.
– Так, весь час жила з матінкою. Й тоді навіть, коли вийшла заміж за старшину з міста Батурина пана Лугового Степана. Має вже сина Михайлика. Та з її мужем сталася біда: коли ще їхав до нареченої, на польському кордоні його якийсь вартовий підстрелив. З того часу все хоріє, ніяк не одужає. Живе вона в нас в добрі й покої, але з чоловіком її не повелось, лежить у шпиталі.
Усі мовчали.
– Може б… – несміло мовила паніматка, – може б, їй краще до нас, адже вона безневинна, й тут її ніхто б не чіпав. Та й мужу було б легше в своєму краї, і синок ріс би серед своїх, а не серед чужинців. Може б, ви, ясний пане, пособили в горі.
Пан Орлик не скоро мовив:
– Тяжко те зробити, паніматко… часи злі… Як тільки затихне ота колотнеча, можна буде спробувати: я теж тої думки, що пані Оксані та хорому її чоловіку тут було б таки краще. Біля мене там їм немає чого робити, і я постараюсь переправити їх на цей бік.
Паніматка Заруцька мовчки витирала сльози. За свого вітця, що разом з дядьком Іваном Мировичем жив десь у Криму, не питала. Та й нащо було питати; знала круту вдачу вітця, та й братик пан Петро вже дещо передав за вітця.
– Не жди додому, – суворо дивлячись на сестру, казав пан Петро якось ранком у саду. – Не вернеться отець в Гетьманщину: там, каже, передадуть у Москву на диби, а тоді поженуть на Сибір, як те зробили з паном Войнаровський. «У Гетьманщині мені тісно жити з москалем» – так казав наш батько.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Патріот. – К.: Україна, 1992 р., с. 109 – 112.