1. Ізидор радиться з Оксаною про полонених
Микола Лазорський
Раненько панотець Ізидор в своїй маленькій келії стояв навколішках перед іконою Спасителя Світу. У великій скорботі, склавши руки, молився за безневинно убивших і за тих, що сьогодні будуть страчені. Молився, щоб милосердний Бог дав смерть без мук страстотерпцям Яремі й Дмитру і сподобив зріти Царство Небесне, де немає ні смутку, ні зітхань, а все тільки навіки життя блаженне.
Ще вчора смерком дістав він жахливу вістку: пан Ярема, отой сміливий патріот – гоноровий козак Ярема Сангушко, наречений тихої голубки Настусі, а тепер султанші Роксоляни, так отой її наречений пан Сангушко зараз у Стамбулі, сидить не в розкішних турецьких палатах і не в дорогих шатах, а сидить він у темній без вікон тюрмі, обдертий, змучений і спраглий. Сидить він у турецькій тюрмі за тим, щоб сьогодні по обіді стати всенародно під катівську сокиру. Це так же вірно, як і те, що сонце по обіді починає скочуватися на захід; це так же достеменно вірно, як і те, що святу Софію турки-османи обернули на мечеть. Бо, і те всі знають, що коли великий Сулейман прирік Сангушку та ще й кошовому Байді лягти під сокиру, то вже ніщо не врятує тих двох козаків від смертних мук під гострою сокирою. Тому так скорботно молився чернець за козаків, які вже стояли на порозі у вічність, тому так зітхав, клав глибокі поклони і витирав рясні сльози з старих очей. Молився… бо добре знав тих козаків, добре знав і їхню таку пишну, таку красну Україну, знав і весь народ того краю, що все терпить кривди від королів, князів, турків, татарів, та все нездольний відбитися від напасника… Тих ото народолюбців, що сміливо стають в оборону свого народу, свого краю, ведуть на прилюдну страту. Знав… не дурно ж прожив на Україні все своє молоде життя.
Довідався він про ту жахливу новину від ченців, які часто вешталися поміж народом, дещо купували з харчів на базарі, дослухувалися до всяких новин, бо в ті далекі часи так тільки і збирали світові новини. Про всякі ж важні несподіванки навіть читали по розліпленому фірману, найпаче на базарі або на Ак-майдані, там, де найбільш юрбиться народ. Так і тепер: один чернець навіть не побоявся й тихенько зірвав такого фірмана за темним кутком тісного завулка. Того фірмана й прочитав панотець Ізидор. Прочитав і ахнув! Писалося в тому фірмані таке:
«Нещодавно в межах турецької держави, на її молдавських кресах турецьке військо здибало велику козацьку силу, незаконно покликану колишнім молдавським господарем Івонею-бунтівником. Те козаче військо числом щонайменше в десять тисяч за підпомогою молдавських заколотників навально вдарило по турецьких передових загонах – яничарах. Навала була несподівана, люта, в бою побито тих яничарів, і турки змушені були відійти під захист головних сил на Балканах; проте турецькі загони зуміли полонити головну козацьку старшину: відомого по всій Туреччині кошового князя Байду-Вишневецького, який ще раніш наробив багато шкоди туркам в застрашаючий спосіб, відомий навіть і нашим дітям, бо його ім’ям турецькі жінки лякали дітей, і другого козака, помічника Байди, теж гонорового князя Ярему Сангушка.
Нападали вони на наше військо на власну руку, без дозволу польського короля Жигимонта II Августа, який живе з нами у добрій згоді. Напад вчинено в землях турецької держави, тому турецький султан Сулейман Великий поставив на свій суд тих двох козацьких старшин, визнав їхній злочин вельми великим і присудив обох до тяжкої кари, кари на горло. Страта мусить відбутися цього дня по обіді на Ак-майдані прилюдно, щоб усі бачили, як могутній султан справедливо карає злого ворога і в науку тим, хто наважився б зробити будь-яку шкоду турецькій державі».
Старий чернець закляк в молитві, коли почув несміливий стук у двері. Він важко підвівся і відхилив віконце: на порозі вздрів жінку у темній і довгій чадрі.
– Хто ти, спасенна душа?
– Це я, панотче, Оксана з палацу, відімкни, отче, бо впаду…
Чернець відімкнув двері і майже силою втяг Оксану, яка вже хилилася до підлоги. Він всадовив її на широкого ослона й дав напитися орданської води.
– Втихомирся, жено, і хай сонми небесних сил овіють тебе цілючим бальзамом божественних пісень перед олтарем Всевишнього… Які ще принесла новини?
– Гірших, як є сьогодні, нічого не маю втішного… Хіба панотець нічого не знає?
– Говориш, мабуть, про оцей султанський фірман? – і чернець поклав листа на долоні змученої Оксани.
– Так, про нього, – шепнула Оксана і гірко заплакала.
Чернець, схиливши голову, мовчав. і
– Що робити, що робити? – ридала Оксана.
– Не треба плакати, – суворо озвався чернець. – Жорстокого присуду не зміниш, немає на те ради, бо того присуду не обминеш, його вже майже виконано. Молись, дочко, за обох козаків, як вже за мертвих: адже не вирвеш з рук катівських – султанське слово по всій Туреччині закон. Що сталося, те сталося.
– Не знаю, як бути з Настусею: казати чи помовчати?
– Краще мовчати: адже вона слаба, хоріє, – мовив чернець у роздумах. – Вістка буде надто гіркою, треба дати їй святий спокій… Коли ж… і вона відійде, щоб стати перед престолом Всевишнього Судді, тоді обоє й зустрінуться в селеніях праведних. Нас же грішних і немічних може втихомирити тільки молитва. Сьогодні такий чорний день: душі усопших літають по святих місцях, діткнуться вони й тих праведних козаків тоді, коли підставлять голови свої під сокиру, завітають і до нашої вбогої келії. Будемо молитися й стерегти ті козацькі душі, бо… що не кажи, козаки ті лицарі: гинуть у Стамбулі за свій рідний край. У Стамбулі всі знають, що султан затіяв чорне діло: хоче знову йти походом на християнське місто Відень, куди не пускали його ці козаки. Не буде йому вдачі і в цьому поході, не буде! Помре він під стінами того християнського міста, але в самому місті ніколи йому не бути! – пророкував старий чернець, простягаючи руки до ікони діви Марії.
– Я хочу бачити кару, – несміливо мовила Оксана.
– Благословляю… тоді запишемо усе, що сталося до святих діяній.
– Я хочу випросити їхні тіла, – пошепки мовила Оксана і схилила на руки голову.
– А що маєш робити з трупами й чи ж дадуть старшини турецькі дозвіл на це? – журився старий чернець.
– Хочу поховати на християнському цвинтарі.
Вона помовчала й не скоро додала:
– Старшин не питатиму, бо ті не віддадуть, ще й лиха наберуся. Краще буде, коли підкуплю сторожу кладовища: тої варти всього три чоловіка, я вже розшукала їх, дам по золотому дукачу, і вони складуть трупи на нашу гарбу і ту гарбу відвезуть наші ж люди на наш цвинтар.
– Благословляю й на це святе діло… Стережись тільки яничарів: тепер вони дуже люті на нас, навіть нападають, я остеріг вже братію, щоб не ходили по місту без діла, остерігаю і тебе.
– Я стережуся, отче: зроблю все вночі, у мене є добрий помічник-християнин, не треба вчити, бо знає всі порядки й те, як без наглядачів зробити погреб.
– То так, але все ж стережися, найпаче не ходи на Ак-майдан! Боже борони! Не ходи туди: там адже жінок не побачиш, а яничари шастають люті й навіть з голими ятаганами! Не можуть втихомиритися, що гяури-християни так багато понищили у тій Молдавії стільки їхніх яничарів. Вони злі й на самого султана, кажуть, держить руку за тих християн, має жінку християнку, хоч і стала мослем, так все те дарма! Того й дивись, що вдеруться до палацу. Остережи і саму султаншу: хай під цей гук сховається десь, адже палац великий, є де переховатися, бо сьогодні на Ак-майдан всі яничари збіжаться дивитися на своїх лютих ворогів.
– Я ходжу все в чадрі, мене ніхто не впізнає, не піду й на той страшний Ак-майдан, а все ж подивлюсь! хоч і лячно, а треба все знати до кінця.
– Як же все те хочеш бачити, адже треба проскочити той жахливий майдан, десь стати, щоб ніхто не причепився, бо жінок туди не пустять.
– Якось зроблю шпетно. Тут у мене є подруга. Пухівочка зветься: вона жила у султанському гаремі, коли старий султан дав усьому гарему волю, її приловчився продати якийсь євнух головному візиру. Така її була доля: хоч і побивалася, та вже не мала сил вирватися. Тепер вона живе у гаремі того візира, який теж дав волю, бо вона так просила, але живе у палаці, бо той вельми старий візир впросив жити в нього хоч і весь вік. Не знаю, як воно там у них дійшло до згоди. Сьогодні я її бачила, так вона просила прийти, подивитися з балкона на те страшне видовище. Палац той на розі самого майдану і вулиці відомого Гарун-Аль Рашида, зовсім близько. Я вже добула й руру таку морську, щоб було видніш.
– Коли все обійдеться без лиха, прийдеш сказати. Тоді в неділю підемо до свіжих могил правити панахиду, а зараз йди і роби своє. Буду молитися за козаків-патріотів, в думках сповідати та давати святе Причастя. Йди, дщерь, роби святе діло… То глибока наша повинність.
І ветхий чернець схилився перед Нерукотворним образом, осяяним тьмяним світлом невгасимої лампади.