11. Смерть Роксоляни
Микола Лазорський
Сьогодні султан сидить біля хворої Роксоляни, не палить навіть свого кальяну. Сама Роксоляна лежить в пухкому ліжку, обмощена подушками, немічна і вкрай виснажена. Тихо, по-котячому, ходить франкський лікар, переглядає ліки, щось тре, нюхає, пересипає. Біля хворої притулилася зажурена і наполохана Оксана, все дослухається, чи не буде що казати їй Роксоляна, але та лежить без руху з заплющеними очима. Час від часу, простягає руку, і подруга зараз же підносить до спраглих вуст ложечку з м’ятною водою, тихо питає:
– Що тобі, серце, дати? – і поправляє подушки.
– Не треба докучати хворій! – суворо говорить лікар, підносячи лавандову сіль, – докучання дуже шкодить: хвора втрачає багато сил на всяких теревенях.
І йде до свого столу, де стоїть його аптека – безліч карнавок та всяких мастил. Султан, мов кам’яна баба з степових курганів, сидить без руху й навіть очі примружив: сидить тут вже кілька годин поспіль, бо лікар сказав, що треба сподіватися катастрофи кожної хвилини. Сидить, мов кам’яний бог, і тільки губи ледь-ледь шепчуть: султан молить Аллаха дарувати життя молодій ще султанші, просить краще взяти його, султана, немічне життя… Але смерть, невблаганна смерть вже торкнула краєм чорного крила змарніле личко прекрасної Роксоляни. Знов вона простягає руку, і знов Оксана подає ложечку напитися води. Раптом хвора розплющує очі й дивиться на подругу: очі на мить блиснули сяйвом радощів й маленькі вуста щось шепчуть.
Оксана прихилилась й пильно, сторожко дослухається. Вона чує слабий шепіт, але все ж вловила його:
– На майдані ж… стратили мого… пана Ярему! Скажи, чи то правда?
Оксана на одну-єдину мить вагається, тоді тулить уста до вуха майже мертвої Роксоляни і твердо каже:
– Пана Ярему Сангушка страчено… на майдані… І знов тулить вухо:
– Спасибі за правду… Спасибі, рідна моя Оксаночка…
Вона трохи помовчала, збиралася з силами:
– Я йду до свого Яреми туди… Тебе благаю йди на Україну… молись за мене…
І знов замовкла…
– Прощай… поклич султана…
Султана підвели, і він припав до вмираючої.
– Йди на Відень… – почув він… – На Відень… Прощай…
Султан впав крижем на килими й гірко плакав.
– Султанша Роксоляна, дружина великого султана Сулеймана, відійшла у вічність в райські сади Аллаха, – голосно мовив головний каді Аль-Арефа.
Оксана тремтячими руками витягла з шухляди велику хустку брокадо – султанський дарунок – і, тулячись до милої подруги, поквапно накривала мертві очі Роксоляни – Степової Квітки.