14. Облога Сигета
Микола Лазорський
Ще не благословляло на світ, як вже сурми засурмили й гінець помчав під стіни Сигету. Султан і весь штаб втопили очі в твердиню: видно було з горбів, як у фортеці заметушилися і скоро біля головної широкої амбразури став високий лицар у всьому чорному, з довгою шпагою в руці. Султан стежив у руру й видно було, як його рука легенько тремтіла. Гінець коротко передав султанський наказ. Не минуло й хвилини, як з гаківниць гримнув постріл і гінець кулею вже мчав до турецького стану. Султан цілком вірно зрозумів той постріл, як войовничий виклик. Ледве підлетів на запіненому коні гінець, ледве мовив одне-єдине слово: «Війна!», як вже великий візир повів в атаку найкращу когорту курдів. Ті дикі кочовики, що вміли так лепсько дряпатися в горах та проваллях, немов кози-архари, зараз же полізли по драбинах на високі стіни твердині Сигет. Вони лізли з усіх усюдів, як комашня, швидко, настирливо, все по-мурашиному. Султан і весь його штаб пильно приглядалися… але раптом пролунав несамовито розпачливий крик… крик звідтіль, з отих сірих, високих стін… Крик, божевільний зойк і вереск пролунав удруге і вже не вривався навіть і вночі… Меткі гірські курди кулею зривалися з стін, падали просто в провалля на гострі кам’яні брили, в глибокі, повні води канави, на тернисті кущі… Згори, з кожної амбразури, незримі оборонці обливали напасників гарячим окропом, сіркою, гарячою смолою. Вояки падали сотнями, безнастанно кричали й все падали до провалля, на скелі, на битий шлях… Нараз султан побачив, як драбини і навіть дерев’яні тарани огорнуло полум’я… не було кому й гасити…
З наказу султана сурми засурмили відступ… Курди повільно відходили в долину, до своїх наметів, багато шкандибало, були попечені, сліпі, з облізлим волоссям, всі в страшних пухирях, жахливих виразках, багато конало по дорогах від великих ран…
Султан негайно скликав нараду. Вирішено було обсісти твердиню з усіх боків і брати приступом навально, в допомогу підвести всі тарани й гупати безнастанно, щоб бодай в якому місці зробити розколину, продовбати великі ворота й туди шугонути. Візир наполягав на тому, щоб робити нову атаку, прикриту щитами… Нарада погодилася й на це: все ж буде менше попечених та зварених, як казав візир.
Нову атаку розпочато було тільки через місяць: треба було добре підготуватися. Наступ було розпочато люто, навально, старалися найбільш яничари, хоч така робота була не для них: чисте поле і безборонний люд куди краща витівка та ще й з арканом і ятаганом; лізти ж по драбині до амбразур, відкіль лилася гаряча сірка – робота надто небезпечна і не прибуткова: тут нікого не продаси на базарі, а до всього легко збудешся голови.
Цього разу турецька армія добре попеклася і все ж не просунулася в тій твердині й на макове зерно. Візир, хоч і старався, але не здольний був виконати султанський наказ взяти Сигет. До всього комендант почав стріляти з гаківниць і так влучно, що турецький штаб змушений був відсунути табір геть далі, під захист ущілини,
Султан ходив по своєму намету, як чорна хмара. Він не сподівався таких гірких наслідків і винуватив у всьому великого візира, вже збирався навіть відсунути того Кара. Мустафу від старшинства, хотів перебрати до своїх рук всю справу, але цьому стала на заваді несподіванка. Сміливий комендант Зріні несподівано зробив вилазку і так наполохав турків, що вся старшина змушена була берегтись і обачно розглядатися. Султан лютував, навіть занедужав і вже лежав у подушках. Ще слабий, він покликав весь штаб і дав гострий наказ видертися на стіни тої гяурової твердині з усіх боків разом з допомогою всього війська. Візир знов узяв до своїх рук всю цю важку справу.