4. Похорон козаків
Микола Лазорський
Ніч… Густою стіною вряд стали стрункі кипариси; від них лягає густа тінь вподовж всієї алеї, за якою розбігаються вузькі стежки, по краях обсаджені кущами троянд, жасмину і пахучої м’яти. Тут лежать кам’яні довгі плити, пірамідки, обеліски. Блищать на них золочені написи, різьблені риби – символ Христової віри й трикутники Всевидючого Ока. Це цвинтар грецької колонії, що вцілів ще з часів пишної колись Візантії.
Плутаними стежками крадуться якісь тіні: не то жінки, не то ченці. За тінями услід суне гарба з дощатим помостом: на ньому стоять дві чорні труни, забиті міцними цвяхами. Біля коня, що так важко ступає по м’якому моху, тінь візника теж у темній одежі, але без відлоги й шапки: видно, коли придивитися, сивину, і коли щось шепне, чується старечий голос.
– Отче! Повертайте ось на цю стежку, третю від великого кипарису, там свіжа могила викопана, за нею друга, – шепоче жіночий голос й тулиться ближче в тінь до густих дерев.
Жінки ті – полохливі Оксана і її подруга Пухівочка, що аж ніяк не хотіла пускати подругу саму та ще й на цвинтар. З ними старенький чернець-панотець Ізидор: він важко спирається на посоха й шепче весь час заупокійні молитви.
– Тут… – знов шепче Оксана і тремтячою рукою хреститься, позираючи лячно на відкриту могилу.
Візник став. То був усім грекам відомий візник цього цвинтаря старий Косимо, або, як його у монастирі звали, Кузьма. Дужий ще чоловік, богобоязний і зовсім байдужий до будь-яких приключок чи там небезпеки.
– Не лякайтеся, сестри, не лякайтесь! Наш цвинтар найбідніший, і волоцюгам немає чим поласувати тут. Скільки тут буваю вночі, ніколи нічого не траплялося. Дасть Бог, і сьогодні не буде нічого лячного, все обійдеться благополучно. Яничари та всякі заволоки шастають не тут, шастають вони по вулицях, де багаті палаци, де живуть візири та купці. Вони сторожать тих, просто вдертися через вікна з своїми ятаганами… їм тепер не до нас.
Так бубнив старий Кузьма, а сам робив своє: він припасував широкі паси до навмисне забитих кілків з одного боку… Тоді вдвох з старим ченцем поставили труну на ті паси й тихенько спустили в могилу.
За купою свіжої землі була й друга яма. Підвели паси й під другу ту яму й так само тихо спустили труну. По тій важкій роботі всі стали навколішки. Панотець ізидор прочитав у напівголос відпускну молитву і став кропити святою водою обидві труни. Зрештою проспівали вічну пам’ять тим, що відійшли у вічність, де «всі праведники упокояються», й гуртом засипали могили… За якусь годину на цвинтарі виросло два горбки, в головах не забули посадити кипариси, тоді як чернець обміряв могили і записував розмір двох кам’яних плит.
– Гадаю, не будете, панотче, писати імен покатованих, – занепокоєно говорила Оксана. – Адже можуть довідатися яничари, тоді й трупи осквернять, викинуть псам…
– Не клопочись, серце… Записано буде тільки в наші книги, а на плитах поставимо урни для квітів… Може, колись, коли й нас не буде на світі, найдуться богобоязні люди і напишуть імена… На Україні ж ніколи ніхто не забуде своїх патріотів: там імена цих двох записано в людських серцях.