8. Роксоляна радить іти на Відень

Микола Лазорський

Ранком аж через тиждень прийшов вістун, став перед султаншею навколішки і, схиливши голову, вголос мовив:

– Великий владар всього світу, повелитель всіх вірних і невірних хоче завітати до своєї Степової Квітки й на власні очі бачити світоч миру та покою.

Султанша, як наказував етикет, тільки рівно через хвилину дала відповідь: етикет наказує радіти з того великого щастя і завмирати з радощів:

– Я вже готова зустріти мого владаря зараз і радію з того, як радіє вся земля, зустрічаючи схід сонця!

Вістун з низьким поклоном вислизнув з-перед очей і через десять хвилин на порозі вже стояв сам султан у коштовному блакитному халаті й такому ж тюрбані на знак, що султану приємно бачити свою дружину. Дружина вже стояла біля нього, низько схиливши голову.

Султан махнув рукою, і вся свита зникла за дверима. Тоді лагідно взяв за руку Роксоляну, обережно всадовив у крісло й сам сів у вигоді на коштовному килимі, де вже стояв для нього кальян.

– Як моя Квітка спочивала? – питав султан, пильненько приглядаючись до своєї Роксоляни.

З часів, коли збувся нещасливого походу на Відень, вельми зістарівся, але очі пломеніли завзяттям і рука вправно обмацувала ятагана. З насолодою смоктав уже люльку і дослухався, що казатиме Роксоляна.

– Мені стало ліпше відразу, коли очі мої вздріли владаря всього світу. Але бачу, сонце мого серця ховається за хмари невідомої мені журби.

– Так… відколи я довідався про великі втрати в силах яничарського війська в Молдавії, моє серце й досі не може вгамуватися.

– Але ж владар мій міг би вже заспокоїтись ще тиждень тому, стративши двох козаків – старшин на Ак-майдані.

– Хе… то тільки початок моєї помсти! – мовив султан, зсунувши густі брови.

– Який же мусить бути кінець тої помсти? – зимно питала Роксоляна.

– Кінець буде такий же жахливий, як і його початок: мушу покарати весь край тих заводіяків. Ті січовики кажуть, що нікого й нічого не бояться… так… Я, Сулейман Великий, покажу наочно тим ворохобникам, що ті їхні думки сута дурниця. Я оберну на попіл весь їхній пишний край.

Роксоляна мовчала, султан смоктав чубука й пильно приглядався: чи потемніло личко його вірної Роксоляни, а чи не змінилося і все спокійно й ласкаво прихилялося до султана? Так, воно не змінилося, воно було тим же, як і тоді, коли султан став на порозі цієї світлиці – спокійним, лагідним, але все ж в очах відбився невимовний жах.

– Хіба тигру пристало ловити мишу? – почув він нарешті її чіткий голос. – Хай робить те кіт. Тигру личить брати здобич рівну його моці, – карбувала кожне слово Роксоляна.

Султан підняв брову: помітно було, як на його прикритих вусом устах майнула усмішка: він поважав свою султаншу за розум.

– А що маю робити? – питав він терпко.

– Послати скаргу королю польському Жигимонту-Августу, щоб приборкав Січ.

– Я, Сулейман Великий, скаржитись нікому не буду, я сам покараю, не питаючи королів! – гнівно мовив він і скрипнув зубами.

– Владар мусить і шанувати закони тих королів: владар мусить попередити короля, коли ж король занехає справу, тоді вже йти війною не на Січ, а на саму Польщу, в межах якої сидить та Січ.

Владар усміхнувся і поторсав чубука.

– Владар нині мусить обернути свої сили на ворожі фортеці, куди міцніші за козацьку фортецю.

– Куди саме? – понуро питав султан.

– На Відень.

– Ходив двічі…

– Варто йти походом втретє… адже турецьке військо непереможне і великий гріх держати його дома без діла: турецькому війську не личать лінощі, жовнір мусить бути завжди жовніром, а не лінивою бабою.

– Після молдавського побоєвища я вже не вірю яничарам.

– Всі тут кажуть, що яничарське військо – юрба розбишаків, що вміють битися тільки з гаремними панночками. Пускати в діло можна тільки, щоб налякати ворога та зробити переполох. Справжнє діло робить тільки жовнір.

– Моя Квітка – мудра, як змій, а ласкава, як ягня. Мушу слухатися доброї поради, – вже сміявся володар.

– Я немічна жінка й зичу свому владарю тільки добра. Владар мусить колись стати перед лицем Аллаха не з порожніми руками.

– Що візьму в руки, який найцінніший скарб? – дивувався султан.

– Я вже казала й знов кажу: Відень з усіма його скарбами в одній руці й мусульманською вірою – в другій. Аллах благословляє тебе, володарю, на цей важкий шлях: мусиш пройти його в старих літах так, як і личить володарю всього світу не на словах, а на ділі. Мусиш виконати ретельно заповіт старого Мурада, завойовника всіх Балкан, що зараз спочиває в раю серед чудових гурій, і тоді слава непереможного великого Сулеймана сяятиме над твоїм ім’ям з роду в рід, з віку у вік.

Султан мовчав.

– Ну що ж… – нарешті мовив, – хай буде так, як кажеш, і хай твоє ім’я лишиться в пам’яті нащадків, як дружини, достойної свого великого мужа.

– Хай буде так, як наказує Аллах! На його поклик мусиш йти на Захід і припинити там релігійні чвари ударом меча… А тепер мушу ще сказати одне терпке слово…

– Яке то слово, моя тендітна Роксоляна? Роксоляна мовчала: здавалося, їй було важко сказати. Вагаючись, вона все ж мовила:

– Стережися… стережися, мій владарю, і вдень і вночі…

– Кого? – суворо питав султан. – Слава Аллаху, не боявся нікого й нині не боюся нікого. На кого кажеш?

– На незримих ворогів…

– Ти їх знаєш? – грізно вже питав владар.

Але Роксоляна тепер вже не боялася казати правду.

– Одного з них добре знаю: то старший твій син Мустафа, що так тужить вже давно за султанським кріслом: гадає, що йому, тільки йому належить те крісло і то якнайшвидше… Інші його помічники всі твої ж сини, опріч Селіма лагідного.

– Гм… я сам держу на підозрі того Мустафу, але все ж треба довести, не можна винуватити наосліп… Я все те розвідаю, може, на тому тижні.

– Не жди довго, а завтра ж, а може, краще й сьогодні питай. Коли викаже усіх – не карай суворо…

– Як не карати?

– Так, не карай, як тих, посічених на Ак-майдані тиждень тому…

– Іншої кари не буде!

– Ні! Так не карай: син же твій! Зваж: мусиш дарувати життя… пошли на свої далекі креси… Туреччина ж велика, як Божий світ… Тільки роби, владарю без крові… Крові боюся, боюся… боюся… – істерично ридала Роксоляна.

– Втихомирся… втихомирся: зроблю все, як скажеш… Хай Аллах благословить тебе за вірність твою до мене…

– Хочу твоєї слави і хочу зберегти тебе для великих чинів…

Вона вже стояла, вся осяяна скісним соняшним промінням… Султан дивився на Роксоляну, як на дивоглядного Херувима, осяяного незримим світлом вищої правди, Херувима, який мусить скоро відлетіти в райські сади. Він простяг руки, але опустив їх безвладно й мовчки все приглядався до того незвичайного дива.