3. Оксана дивиться на страту
Микола Лазорський
На балконі химерно різьбленого палацу, з стрункими колонами східної архітектури, сиділи без руху дві жінки в темному аж до п’ят одягу. Одна, видно з усього, мало охоча до кривавих розваг, байдуже оглядала натовп, різноманітну й барвисту юрбу Орієнту, який заполонив тепер всі вулиці колишнього чарівного Константинополя блискучої Візантії. Друга, більш гнучка й рухлива, не зводила очей з помосту. Вона навіть витягла морську руру і, не відриваючись, дивилася на страшний поміст. В найбільш драматичних моментах її маленька ручка, що держала руру, дуже тремтіла. То були дві подруги: Пухівочка і Оксана.
Оксані видно було як на долоні: і натовп, і вершників, і поміст, і тих, що зараз будуть скатовані. На ката боялася й глянути, але той кат, правдивий геркулес, все ж стирчав перед її очима: Оксана навіть бачила, як він бавився довгим і блискучим ятаганом, видно було навіть вишкірені зуби, коли невідомо чому засміявся.
Хоч як були обідрані та нужденні ті полонені козаки, все ж Оксана обох пізнала… тоді її рука затремтіла. Вона побачила високого й ставного Байду таким, як і колись у Полтаві. Його підвели до колоди першим… їй здалося, як цей суворий лицар байдуже підійшов до тої жахливої колоди, побожно ознаменував себе хрестом і схилив голову. Видно було, як у повітрі майнула сталь… але в наступну мить вона вздріла, як заюшений кров’ю кошовий з усієї сили плюнув на ката…
Натовп, немов випущений з клітки роздратований звір, несамовито верещав, щось невиразне гукав: видно було тільки тисячі кулаків і вишкірені від сміху катівські зуби… Розлючений помічник ката приволік нещасного й примостив до колоди… Геркулес знов махнув ятаганом і знов не попав по шиї… тільки що поранив до кісток плече.
– Навмисне так робить… – шепнула Пухівочка на вухо подрузі.
– Що кажеш? – хрипко питала Оксана: вона не розуміла вже де вона і що бачить, але руру цупко держала і вперто не спускала з очей жахливої кари.
«Боже… Боже… дай сили додивитися до кінця на чорну роботу клятого султана… Мушу докладно розказати все старому ченцю…»
– Навмисне промахнувся двічі, – почула вона нарешті голос Пухівочки. – Мені казав сам візир, що так буде з наказу султана. Я чомусь не вірила, а тепер бачу, як душогуб знущається над своєю жертвою! – і тихо заплакала.
Але Оксана вже не чула, що казала подруга, вона не зводила очей з того понурого, залитого кров’ю помосту. Кошового, вже непритомного, піднесли кати до колоди й нараз відскочили: блиснув ятаган втретє, і голова мученика вже котилася з помосту. Кат підхопив її за чуба, вдарив долонею по восковій у крові щоці і показав базарній юрбі.
Оксана не чула вигуків, шалу, пекельного реготу… Вона тільки бачила розгойдане море голів, підкинуті вгору червоні фески, кулаки, вишкірені зуби…
– Може, вже буде? Мене все це виморило гірш тої роботи в султанському саду, я вже нездольна і спати вночі, – шептала Пухівочка, пригортаючи до себе подругу. – Бач, які холодні у тебе рученята… ходімо-но звідсіль…
– Ні, ні… я хочу бачити все… все…
– То гидке видовище, не треба себе ятрити чужим горем! – вмовляла її Пухівочка.
– Я мушу бачити все… все до кінця! – майже плакала Оксана. – Я бачила смерть кошового Байди-Вишневецького… Тепер ще старшини Сангушка… пана Яреми.
– Хіба ти знаєш хто з них кошовий, а хто помічник? – дивувалася Пухівочка.
– Ах! Казав же каді і показував кого як прозивають.
– Гм… я не чула… – замислилася Пухівочка.
Але Оксана вже держала руру на поміст. Там стояв сам, вже без кошового, пан Ярема Сангушко. І цей теж скидався на кам’яну скелю, але очі… ніколи вона після не могла забути тих очей. В них, тих очах, відбилися з граничною ясністю і туга за рідним краєм, і любов, що так швидко промайнула в українських степах, і смертельна жадоба глянути востаннє на ту, з якою вкупі милувався зорями в млосні ночі далекої тепер батьківщини. Вона бачила, як ті очі шукали султанського палацу, де зараз, як вже знала Оксана, лежала тяжко хвора Роксоляна… Дивилася напружено й думала:
«Може, й направду надіявся бачити мариво свого нещасливого кохання… може! В передсмертній журбі, може, й буває таке видиво»…
Затаївши подих, Оксана сильно придивлялася…
Мить… ще мить… блиснув ятаган, й голова пана Яреми покотилася по помосту… повернулася кілька разів і стала на скривавлену шию. В останнє Оксана побачила знов голову: вона вперто дивилася вже скляними очима на султанський палац.
Оксана стала хилитися до підлоги, але Пухівочка зручно підвела її і мерщій вивела з балкона.