15. Смерть Сулеймана

Микола Лазорський

Рано-вранці алебардщики з Гельвеції стали лізти на стіни клятої фортеці. Їх піддержували тисячі бедуїнів, курдів, іранців, левантинців. Знизу летіли хмари стріл на тих, що лили гарячу смолу. Гуркотіли, мов громовиця, тарани, вони з усієї сили гупали в стіни так, що здавалося ось-ось все завалиться і стіни не видержать, впадуть на ті ж тарани, але вони не падали, стояли, як стій, й іритували напасників до скаженої люті.

Облога тривала довго, настирливо, військо наступало хвилями, як розгойдане море… Чути було безнастанне гупання таранів, прокльони, іржання коней, скажений зойк, глухий, безпорадний стогін, вигуки, якісь невиразні оклики, гостру команду, розбещену лють, божевільну лайку. Облога тривала вже більш року, і не знати було, коли саме буде її укінчено… Сулейман хворів і навіть не виходив з намету. Штаб обережно, але твердо став просити хворого владаря якось показатися війську, щоб підбадьорити його, підняти на дусі, махнути бодай хусткою… Побути серед війська якусь крихту часу… Навіть і таке багато важить при затяжній війні…

– Добре… я переможу себе… я сяду на свого вороного в останнє, але… – він важко дихав і нарешті кинув:

– Передайте тому клятому Зріні, тому гаспидському гяуру, щоб здався на нашу ласку: за цю твердиню віддам йому всю Хорватію… Слово моє тверде, як адамант: ніколи ще Сулейман Великий не ламав слова. Коли ж і надалі чинитиме опір, клянусь Аллахом накажу скатувати його сина… зітну голову сам… Так і передайте… Мені ця твердиня сидить у печінках… Я її спопелю, оберну на смітник з усіма її оборонцями, й сліду не лишу…

І знову гінець мчав до неприступної твердині й незламного її коменданта. Зріні було передано побажання великого Сулеймана й долю приреченого на страту сина. Тільки одну хвильку вагався комендант, тільки хвильку, тоді круто повернувся і, держачи в руках пістолю, крикнув:

– Ніколи султан Сулейман не вступить в середину цієї фортеці, ніколи… поки я тут стою з мечем в руках… Не буде тут ніколи і його син Селім…

Відповідь коменданта Зріні вся штабна старшина боялася передати султану точно й чітко, як того вимагала військова субординація. Тоді великий візир удався з такою делікатною припорукою до наслідника принца Селіма.

Навіть Селім довго думав, як би так передати дивовижну відповідь коменданта твердині Сигет, який навіть не пошкодував свого сина заради рятування рідного краю від азіатського наїзника.

Коли Селім нарешті наважився і вступив до султанського намету, султан сидів серед подушок, суворо глянув на сина й, хрипко гикаючи, крикнув:

– Я вже знаю відповідь того клятого гяура… знаю… Я… вмираю… Може зараз… може ось… зараз… відійду до райських садів Аллаха… Посади мене на носилки мертвого, замовчи мою смерть, пронеси носилки перед усім військом і… вдар востаннє… спопели… спопели… гяура того дістань живим…

І нараз замовк…

Коли принц Селім підійшов ближче, – побачив свого батька, великого Сулеймана мертвим.

Принц Селім свято зберіг заповіт батька: він повістив лише штабну старшину про смерть великого Сулеймана. Як наслідник і вже новий султан (Селім II 1566 – 1574 рр.) він наказав вбрати батька в дорогі шати, обмостити подушками і так в зручних носилках пронести по всьому війську.

Зі скам’янілою твар’ю сидів мертвий владар у вигоді, тоді як все турецьке військо шаліло й радісно гукало славу тому блискучому, який давно вже переселився в обітовані мусульманські райські сади. Коли носилки з мертвим владарем знов завернули до султанського намету, Селім махнув хусткою. Засурмили в сурми, і хмари настирливого наїзника знов посунули на приречену до загибелі твердиню Сигет. На превелике диво наїзник вже не натрапив на опір… З неймовірним шалом, божевільним бажанням помсти турки навально вломились у зламані залізні ворота, заполонили вулиці й завулки, лізли до великих, напівтемних зал, до ворожих гаківниць… Шукаючи скрізь того ворога по всіх закутках, але ніде не натрапили бодай на пораненого військовика…

І раптом повітря струснув такий вибух, що всю твердиню за мить оповив густий туман, просякнутий важким духом сірки… Ще мить, і вже чути було несамовитий крик десятків тисяч людей, вкритих важкими брилами зруйнованої твердині… Кричали в корчах і хрипіли поранені, придавлені брилами, отруєні сіркою, кинуті смердючим вітром в невідомі, темні й глибокі колодязі… В хаосі безладного побоєвища гинули тисячі, тоді як ніде не видно було оборонців…

Дивоглядний комендант Зріні з рештками оборонців давно вже підходив до Відня стежками, знаними тільки небагатьом…

Твердиню зірвав один з старих лицарів на ім’я Януш Бранкович, якому й було доручено цю складну і страшну роботу. Зробив він усе те вміючи, по-мистецькому, як правдивий лицар, що й сам найшов там свою могилу.