1. Унія Польщі з Литвою
Микола Лазорський
По всій Україні несподівано пішов гомін, пішла поголоска про великі зміни в Польщі та й у литовському князівстві, чутки вперті, зловісні… А оце й зовсім недавно було зачитано королівського листа по всіх православних церквах, говорилося там про міцну сполуку двох королівств – Польщі та Литви, говорилося й про те, що віднині вся Україна стає під тверду протекцію самої Польщі, що всі землі українські разом з столицею Києвом наново пригорнуто до лона коханої Польщі, як і було колись за старих часів… Отже, віднині всі землі українські, польські та литовські називатимуться Річчю Посполитою і всі її народи житимуть під твердим законом – Литовським статутом.
Багато говорилося… Найпаче про ремісників та селян… Говорилося, що ремісники, згуртовані в цехи, будуть у послуху магнатів та міських райців, селяни – у послуху тих же магнатів та ще й польських воєвод. Нікому не вільно відходити від свого пана, а найпаче заказано без дозволу йти на Січ до січових запорожців, за непослух будуть тяжко карати, бо вже немає, мовляв, і самих січовиків: всіх польський коронний гетьман пан Жолкевський розігнав і саму Січ сплюндрував.
Говорено й за православну церкву, але неясно, невиразно: ніби вільно ходити до церкви і молитися вільно, але все ж натякалося, що поспільство мусить щороку платити даток, чинш чи що, а яка то буде купа грошей – нічого не сказано.
Наприкінці сказано, що селяни мусять робити більш на пана, у кого є займище, той сплачує вже подвійний податок проти старих років… Більш і наглядачів ставив кожен магнат, суворі були й вимоги і до селян і до ремісників…
Зажурилася Україна…
Було тоді літечко… все буяло, наливалося, колос був дорідний і вже просився під косу, садки гнулися від яблук, груш, слив… На баштанах лежали гори кавунів, огірків, динь…
А поспільство ходило в журбі, тускноті: ніхто не знав, що буде завтра, сьогодні зранку, надвечір. Ходили різні чутки, часом страшні, моторошні, часом дивовижні… Минав день-два, і знов гуляли по селах, по містах химерні новини… Всі знали добре, що Литва з Польщею заручилися міцно в чудну якусь спілку, ніби щоб було все одно, не нарізно, а обопільне. Проте скоро всі побачили, що гору бере-таки Польща і бере не добром, а силою: приміром, де не пособляє слово, там вже допомагають польські кварцяники, крилаті драгуни. Помітили й те, що польські магнати «короленята» та всякі старости і католицькі і православні вкупі з воєводами залюбки допомагають польському сенату своїм військом, городовими козаками. Як-не-як, а «Унія» лякала не на жарт поспільство тим, що сама була ніби найвищою судовою установою: мовляв, що скаже «Унія», то так і буде. Скрізь вже можна було почути про ту «Унію».
– «Унія», пане брате, тепереньки вища за самого короля! – казав чоловік, з усього видно – хуторянин…
– Де там короля: вища за всіх короленят! – пих-ках люлькою орач на полтавському торгу у неділю вранці.
– Угму… то-то бачу, як усе те панство догоджає тій клятій «Унії», навіть бояться її короленята.
– Король так і зовсім замовк.
– По сусідніх повітах вже шастають єзуїти, вже беруть в оренду церкви!
– Хто, єзуїти?
– Де там, і не думають: на таке діло у них грошей немає, вони тільки порядкують, а гроші за церкви готові беруть від жидів…
– Мабуть же, й ключі церковні у жидівських кишенях?
– Атож… Вже по повітах нашої округи всі православні церкви перевели на ту «Унію», он воно що!
– Тобто перевели на оренду: польські ксьондзи та всякі комісари самі встановили орендний чинш, такий великий, що ніяка наша громада не здольна підняти велику копу грошей… він і платить…
– А тоді ж як! – не розумів старий ремісник у засмальцьованих штанах.
– А тоді відомо, що: орендар вже господар церкви, скільки скаже платити, стільки й давай, не дасиш – церкви не відімкне…
– Свят., свят! – хрестилася побожна жінка. – До чого дожилися, Мати Божа, заступи й помилуй!
– Таак… Біда біду кличе… Як піде на пропаще, то й старці засмикають. До лиха поляки додають ще й перцю…
– А що?
– А те, що тепер вже не підеш від пана… годі! Увірвалася вудка. Хіба не чули? В церкві ж читали такий наказ: всі мусять робити на пана, на себе ж – прихватком: хто буде пручатися або, може, баламутити, того… до мідяного бика на смаження… вже багато й погнали.
– Не попусти, Боже, такого пекельного лиха! Де ж вони такого бика взяли?
– Ковалі чи що накували: у Варшаві поспіль стоять на майданах, прилюдно смажать православних людей за непослух пану магнату, за непослух пану ксьондзу…
– Мій кум Терешко Човгун, ви його добре знаєте, пане Семене… Так той кум мій був у тій Варшаві по ділу, так ото й бачив на майдані содому… Не попусти, Боже, не то що бачити, а й чути те пекельне польське знущання над невинними нашими людьми…
– Більш за все єзуїти не люблять нас, найпаче січовиків, – так казав пан сотник Охрім Небаба.
– Той знає, недурно сотникує в Полтаві разом з паном Витязенком.
– А я, грішним ділом, думав, що пан Небаба помер! – дивувався молодий хлібороб у широкому брилі і з новою косою за плечима.
– Він був вельми побитий ще у Молдавії, – казав старий дід з герлигою, – та якось одволали в полтавському шпиталі. Тепер там і сотникує, бо вже нездольний служити козацтву у Січі. В Полтаві він, а коли що треба, їде до Січі… гм… та ще й молодих парубків зачепе до січового братства повчитися орудувати шаблею… Той псе знає, всім допомагає, коли Кому треба… – і дід махнув ціпком.
Він озирнувся, потупцював на місці й прохрипів:
– Казав… ніби скоро доведеться полічити ляху ребра…
Натовп нашорошився…
– Що казав… що казав?
– Казав, ніби польський гетьман Жолкевський збирається витеребити січове братство до ноги!
– Овва! За що ж би то так?
– За те, що ніби оте січове братство, коли дати йому волю, стане такою потугою, що й усю нашу Україну вирве від ляхів-магнатів, зробить її ні від кого незалежною державою, бо вона колись і була такою. Ляхи це добре знають, знають про Київську державу, бояться тої Січі, тому й боронять свому хлопу тікати до січовиків. Та не буде так по-польському, а буде по-нашому, може, не скоро, а все ж по-нашому.
– А до чого ж тут наша православна церква, що вона завинила тій Польщі?
– Завинила… бо ж не така віра: православна, а треба скрізь католицької, тоді буде легше прибрати до рук хлопа, нікому, мовляв, буде тікати на Низ до січовиків, всі ж, мовляв, будуть католики… Так казав пан сотник Небаба.
– Дурень думкою багатіє, – муркнув присадкуватий ремісник-швець, бо всі пальці були у шевській смолі. – Ніколи того не буде: то наша предківська віра і ми не змінимо її ні на яку.
– Вигадують пеські ляхи нісенітницю: виходить і наші ікони, писані святими янголами, єзуїти понищать, поставлять свої, не наші! – дивувався якийсь високий, худорлявий чоловік у чернечій одежі.
Очі його пломеніли натхненною вірою. Він тремтячою рукою перехрестився і вже гукнув:
– Католицької віри православні не приймуть, хай хоч і всіх ведуть до мідяного бика на смаження. Затіяли ляхи безумне діло… Бог їх за це покарає, відберуть у них вороги і все їхнє королівство за таку нечувану богопротивну каїнову роботу… Поки не пізно, мусять схаменутися недолюдки, нехай не чинять ворохобні, братовбивчої війни, бо хоч і подолають нас ті божевільні, так і самі впадуть всі трупом, – вже кричав чернець, показуючи рукою в бік Польщі. – За нас свята Покрова й
Бог! Вони порятують нас і поразять вогненним мечем нечестиву ляшву!
Натовп слухав з жахом, люди хрестилися і шептали молитви.
– Таких от ченців тепер багато вештається по всій Україні, – хитав головою дідок з герлигою. – Пророкують, віщують велике лихо, лях хоче обсісти весь наш край, та Господь обрятує нас силами нашої потужної Січі, якої так боїться Польща і король…
– Загинув кошовий Байда… то дарма! – знов кричав чернець. – То дарма! Місце Байди посів у Січі ще сміливіший князь Богдан Ружинський, не стане цього, вже десь чуємо про Криштофа Косинського… Козацькому роду нема переводу… Козацтво не побоїться нікого, не боялось воно яничарів у Молдавії – всі покотом полягли від козацької шаблі, не боїмося й самого польського Жолкевського… Велика війна не за горами…
– До того йде… – в задумі говорив козак з довгим вусом… – Волею чи не волею, а треба буде всім ставати в оборону віри й коханого краю.
– Аби найшовся гетьман-козарлюга… а ми всі готові помірятися з панами-ляхами! – гукнув хтось в натовпі.