8. Досвід Солониці

Микола Лазорський

В Україні було тихо… Вже минуло кілька літ, а Солоницького побоєвища не забуло поспільство. Переорано було не одне поле, виорано чимало черепів, зітлілого одягу, іржавих шабель, натоптаних чорноземом рушниць… Стане орач, обмацає плуга й задумається…

«Угноїли ляхи добре нашу землю, покропили густо святою кров’ю й немає на те мсти, ніби так і треба було пролити безневинну кров, як то мовиться: за моє) жито та мене бито. Невже ж не можна було не дозволити ляху-пану так жорстоко глумитися над християнськими душами?» – питав запорожець у Дикого Поля, вдивляючись в ковиль-траву, сині васильки, орла-велетня… Вслухаючись у віковічно-весняну пісню жайворонка в глибокій блакиті…

То-то бо і є, що не можна було затамувати лиха, – шепче на вухо ратаю теплий вітер. Відсахнулися від поспільства православні князі-магнати, відступились панотці, перейшли до католицтва, відцуралися рідної мови, кинули напризволяще сироту-народ. Не думало поспільство, не гадало, що князі-магнати не допоможуть братам Глинським водрузити національний державний прапор на українській землі, не сподівалися тої зради і в часи славного Байди-Вишневецького і міцно вірили, що зрештою панство подасть допомогу кошовому Лободі, сміливому Наливайку… Ні… пани-магнати завели й тут.

Солониця розкрила очі всьому козацькому народу. Козацтво побачило, що не можна єднати князів-магнатів на святу справу визволення батьківщини, не можна навіть вірити улесливим обіцянкам. Так… Найближчий моцний князь Вишневецький наявно тягне за польського круля, за польську віру, за покріпачення народу. На очах всіх допомагає полякам копати яму, допомагає зіпхнути в ту глибоку яму Українську державу, козацьку державу.

Тяжко зажурився народ по всій Україні… Чи ж прийде зрештою свята воля й звідкіль виглядати великого рятівника – золоту душу.