9. Козацтво готується

Микола Лазорський

На призьбі просторої хати, в урочищі, що зветься Куликами, під самою Полтавою, так в обідню пору сидів з люлькою в зубах старий Охрім Небаба. Біля нього вмостилися сусіди: Петро Конопля, Сидір Морозенко, Каленик Витязенко, Левко Могорич… На колодках вигрівалися Микола Козарлюга, Михайло Сопілка, Лука Лобач… Всі свої люди з Полтави, яка була ось вся на горі, як на долоні. Відсіль видно й усю приворсклянську долину й саму тиху Ворсклу. За тою смугою слався старий, як світ, Муравський шлях. Ним, тим шляхом, щовесни мчали у Січ чубаті січовики та гнали косяки напівдиких огирів розхристані з великими байбарами чабани, все на Січ. Ніхто з них і не згадував польського гетьмана Жолкевського та його бундючну похвальбу: «Пропала Січ!» Ні, хвала Богу, Січ жила й живе поки й віку, а того козацтва там зараз, як шершнів кусючих.

Затулюючи очі долонею від сонця, старий Небаба приглядався до козацьких валок, що сунули ген-ген у широку долину, сунули довгою ниткою, скільки видно було оком.

– Вчора провезли з Полтави туди, – махнув він ціпком, – довжелезну валку «залізної тарані» (шаблі, пістолі, рушниці).

– Хто присилав? – кинув Лука Лобач й собі, мружачи очі на косяк огирів.

– Кошовий… той… Чорний Кіт.

– Хе… той Чорний Кіт (Самійло Кішка), таки перебіг дорогу ляхам. Отже, їм тепер чомусь не дуже добре ведеться, – всміхнувся сотник Каленик Витязенко.

– А що так?

– Сам круль просив йти походом на Молдавію, ще й уклінно просив забути Солоницю, – кинув знов сотник.

– Он як! Ну і що ж?

– Відомо що: обережний Кіт тільки помурчав, мовляв, давайте укладемо угоду таку на папері, щоб в справи січові не лізли ні Жолкевський, ні всякі там крулівські сенатори. Щоб було все по-Божому, за королівською власною рукою і печаткою на папері. Згадав і поспільство: каже, для поспільства, щоб не було обтяжно, не було кривди, бо там, по селах, по містах, – каже Кіт, – наші родини, наші кревняки, отож мусимо за них подумати, мовляв, щоб і парубкам не боронили, коли Січ стане робити вербунок.

– Так, так… добрячий отой Кіт, обачний! – сміявся Сидір Морозенко.

– Бач, круль хоче йти на Лівонію, боронити край від Московії, тому магнати так і стелять м’якенько, – вів своє сотник Витязенко. – З Лубен від князя Вишневецького й наказ прийшов не чинити шкоди, шкоди поспільству… Чуєте! Не чинити шкоди…

– Ще такого не чули!

– Таак… Я прочитав того папірця та й поклав на божницю, хай вилежується, бо гадаю так: той православно-католицький князь поки що нічого не зробив доброго для поспільства і в себе там на Вишневеччині. А папірець що! Написати можна, нічого ж не коштує, бо правди в тому клаптику паперу немає й на шеляг. От чому не хочу задурно баламутити людей, щоб, бува, не нарікали на мене, ніби дурив, тому й придержав того наказа, в якому немає правди й на макове зерно… Просто піддобрюється, мовляв, ось я який гарний…

Всі сміялися.

– Мабуть, порадив сам круль, – догадався хтось.

– Не інакше, – притакнув пан Небаба, – адже на якийсь час знов відібрали ключі церковні від шинкаря.

– Кому ж віддали?

– Титарю віддали, казали не платити нікому церковних податків. По деяких селах відібрали від тих шинкарів і контракти. Он воно що!

– З Нехворощі був у мене свояк Клим Русалка, ви його знаєте, – казав Михайло Сопілка, літній чоловік на милицях: у нього не знати з чого боліли ноги ось вже четвертий рік, казали люди ніби побили ляхи за церковні ключі.

– І що ж? – наставив вуха Петро Конопля, бо у Нехворощі жив його кум Семен Ліщина.

– Там теж потепліло, – всміхнувся Сопілка. – Раніш комісари польські все ходили біля монастиря, хотіли, бач, переробити на костьол, відібрати й зовсім. Тепер кинули цю справу, бо нехворощани пішли всім селом на тих комісарів з косами та сокирами.

– Так, – хитнув головою Конопля. – Бачите, там монастир не абиякий, а здвигнутий гуменією, тою, що прожила в турецькій неволі майже весь свій вік. Втекла з неволі через Балкани, гомонять люди, а пособила їй втекти наша ж таки панна, що стала дружиною турецького султана, звалася Роксоляною. Вона ж, та султанша й гроші дала на побудову церкви у Нехворощі. Тепер ту церкву бережуть, як зіницю ока, сам Київський архімандрит опікується нею… Був там і казав усім про ту султаншу: була правдива козачка, богобоязна, багато пособляла Січі, січовому братству. Тепер у тому монастирі стоїть ікона Почаївської Божої Матері. Пішла слава про ту церкву та її жертводавця Анастасію – султанську бранку. Всі знають її як рятівницю українського народу, бо не боялася й свого мужа, лютого султана Сулеймана. Тепер у яке свято чи так у неділю сходиться до Нехворощі звідусіль сила народу на Божу службу… Правда, церква не велика, так народ і на подвір’ї молиться, кладуть щирі пожертви всі, моляться, плачуть, просять Божу Матір визволити весь хрещений люд з лядської неволі так, як визволила з неволі турецької гуменію того монастиря.

– А як же тепер? – стрепенувся пан Небаба.

Він пригадав гуменію Ангеліну і все її життя в неволі.

– Кажу ж, повернули ключі, і вже ніхто не турбує черниць.

– Слава Богу… а чи надовго ж?

– Побачимо, там видно буде, – мовив сотник. – Казати правду, в Україні магнати тільки мажуть по губах все поспільство, дурять, бояться кошових Запорозької Січі? Щоб, бува, не зняли повстання. Коли придивитися як слід, то князі ті нічого не дали й не дадуть поспільству: все йде так, як йшло вчора і сотні років тому, без змін, навпаки стає ще гірш: суворе послушенство, тяжкі податки, тяжка панщина, кайдани… Коли хто підійме голос, зараз же заб’ють на смерть…

– Так, так… – хитав головою старий Небаба. – Не хотять вельможні пани дати ні волі, ні простору, а вже щоб подарувати старожитні права, про що все говорять у Січі, то про таке ні круль, ні всі його князі-магнати не хотять і слухати.

– Ну що ж! Колись послухають: козацтво не поступиться ні на ступінь, свого не подарує. Прийде час… вирвемо з цупких магнатських рук і волю і право! – прохрипів несподівано Сидір Морозенко, який до того все мовчав та понуро слухав.