5. Северин Наливайко
Микола Лазорський
Але селянство не здалося: воно тільки причаїлося, косу ж свою могло переклепати на ножа щохвилини, аби трапилася нагода. Нагода трапилася скоро, і провід до нового повстання взяла та ж Запорозька Січ. Цього разу повстання те набуло більших й грізніших розмірів. Зняв те повстання кошовий Січі Григор Лобода, до нього пристав з «сіромою» простий козак Северин Наливайко. Повстанням охоплено було великі простори в межах добре устаткованих маєтків князів Острозьких-Вишневецьких. Знов ці магнати вчинили гвалт, але й сам король Жигимонт, весь сенат і в першу чергу польський гетьман і канцлер князь Станіслав Жолкевський (1547 – 1620 рр.) рішуче й беззастережно стали на тому, щоби раз і назавжди укінчити з тим «гадючим кублом» (Запорозькою Січчю). Бо те «кодло» вже сміє говорити з панами сенаторами вже не про волю для селян, не про совісний розподіл магнатських земель, а вже про «вольності для козацько-української держави» і «вільну спілку з Річчю Посполитою». Польща вже спромоглася відіпхнути Литву від урядування і сама стала неподільним державотворцем, тому скромні вимоги січового братства видалися дивацькою витівкою, або просто баламутством. Отже, польський уряд постановив негайно розчавити і Січ, і січовиків, і найголовніше Наливайка, який згуртував біля себе бунтівників-селян.
Сумний кінець того повстання відомий: з скаженою люттю польський гетьман Жолкевський пішов навально на повстанців. Від озера «Гострий Камінь» (недалеко від Білої Церкви на Київщині) Жолкевський почав тиснути «наливайківців» і кошового Лободу до Дніпра. Повстанці змушені були відступити до Києва і скоро опинилися на лівому боці України в межах тодішньої Вишневеччини. Жолкевський пішов услід з своїми кварцяниками. Він навіть зрікся допомоги Вишневецького-свояка, який давав свою потугу, щоб напевно «розчавити гадину». Польський «рицарж» не схотів ні з ким ділитися славою. Рицарж загнав повстанців аж до урочища «Солониця» близько Лубен. То було жахливе видовище; польська армія кварцяників, загони «крилатих» гусарів, всі добре озброєні, обложили густим, залізним кільцем майже беззбройну юрбу, де не було ладу, де плакали діти і тужили жінки. Вузенька смуга в тилу жахала всіх: то була трясовина, багно, через яке могли продертися лише мисливці-знавці. До всього, змученими важкими переходами людям не було чого їсти, а головніше – чого пити.
Вони здалися…
Здалися на ласку ворога-звитяжця. Відомо всім, яка була ласка ляхів, які не давали козацькому народу просвітку бодай на хвилину, відколи вся Україна приречена була злою долею жити під польською короною багато років.
Почалася огидна різанина, жорстока, невблаганна, добре напланована «на холодно». Козаки боронилися чим хто міг і як міг, падали трупом, загачуючи своїми тілами багнище, жінок ґвалтували польські рицаржі, тоді вбивали, дітей для розваги били з усієї сили головою об камінь… Серед тої різанини загинув кошовий Лобода, всі його найкращі січові старшини. Наливайка і всіх його помічників пов’язали на «гостинець для Варшави».
Вночі по тих трупах сотник Кремпський перевів у чисте поле стільки, скільки здольні могли перейти тим пекельним шляхом. Вони врятувались в Дикому Полі, там, де навіть не посміли напасти на них ординці-татари: кожен з них гостинно привітав знедолених у своїй саклі. Цмокаючи губами й скорботно хитаючи головою, кожна татарка штиво підносила понівеченим кринку холодного кумису й шматок хліба… На ранок всі вони зникли в буджацьких степах, ближче до січових паланок, де вже були свої, була своя оселя… По дорозі полтавські міські ремісники підбирали поранених, тих, що вже вмирали від тяжких ушкоджень і згаги, клали на гарби й везли шляхами до шпиталів, до багатих козачих сіл: Решетилівки, Тахтаулова, Санджарів, Гуджулів та ще Обазівки…
Так тікали недобитки-козаки кошового Січі Запорозької Григора Лободи.