6. Наливайка спалили у бику
Микола Лазорський
Довго кварцяники бенкетували просто на побоєвищу, упивалися не раз і не двічі. Пили й дивилися на орлів степових, що нараз вкрили чорною хмарою страшне поле, усіяне козачим трупом… Орли теж бенкетували…
Захмілений від щастя і випитої чарки запіканки з козацького обозу, «коханий князь Жолкевський» брязнув чаркою об камінь й, як правдивий гульвіса, щосили гукнув:
– Таке зроблю всім, хто наважиться вийти з панського послуху! Кінець козацькому пануванню! Кінець Запорозькій Січі! Кінець січовикам… Хай жиє Польща віки! Хай королює круль й усе панство польське біля нього!
Гультяї-кварцяники, що вже не здольні були стояти на ногах, безладно вигукували:
– Хааай жи…
Наливайка з його старшинами швидко повезли до тої Варшави, де були всякі вдосконалені прилади для морду і нелюдських мук. Туди саме з’їжджалося польське панство з усієї Речі Посполитої на сеймові вибори. Було ще свято Божого Тіла, всі вулиці роїлися від натовпу: після врочистої мші по-святковому вбрані панни й паничі не розходилися, навпаки – юрбилися в скверах, прогулювалися вулицями та все поглядали на Крулівський майдан. Там, всі вже знали, по обіді будуть катувати жахливого «опришка», того розбишаку, якого нездольний був зловити навіть ясний пан Януш Острозький, зловив того лайдака, прошу пане, зловив наш коханий рицерж Стась Жолкевський… Це все повідав молодий ремісник-швець майже всій цеховій братії, що так уважно слухала меткого шевця.
– Хай жиє коханий Стась! – гукали цеховики, поглядаючи на майдан і панночок, що тут же прогулювались.
– Хай жиє круль Жигимонт і всі рицаржі польські…
– Ніхто не насмілиться йти проти Жолкевських! – гукав якийсь гульвіса на підпитку, б’ючи себе в груди.
– Нех жиє Польща! – верещав інший п’яниця, обіймаючи тумбу й цілуючи її чавунні вуха.
Головними вулицями їхали важкі берлини… Багаті пані придивлялися до натовпу, мило посміхалися і махали ручкою.
– Як поляки люблять нашого круля… Мати Бозька! Я ще не бачила такого веселого натовпу! – посміхалася молода панна, показуючи паничу ручкою на юрбу. Юнак в рицарському строю і з римською каскою на голові їхав верхи і бундючно теж поглядав та роздивлявся.
– Бардзо пекельна чулість, – бундючився юнак. – Такого у Парижу я не бачив.
– А коли будуть катувати того опришка? Я хце глянути, але бою…
– Нема ніц лячного, прошу панно! – випинав груди рицарж. – Того волоцюгу держать на ланцюгах…
І зовсім не лячно, принаймні, я не побоявся б взяти його за чуба та добре потріпати!
– О! Який пан… правдивий рицарж… Коли ж катуватимуть? То бардзо дивне видовище буде…
– По обіді, панно Юзю… точно по обіді…
– Я хце… – жеманно хилила набік голівку панна Юзя.
– Я овше до послуг! – хилився з коня молодик до панни.
Натовп насував, як грізна хмара, з усіх бічних вулиць… їхали, йшли, бігли всі до великого майдану. Всі добре знали, що катуватимуть скоро, ось ось… зараз, але ніхто ще не знав, як катуватимуть. Кожен питав, чи пан не чув часом, як катуватимуть – сокирою, ножем, шворкою… а може, й тим, як його… биком! То було б пекельно добре!
Кожен тільки шкодував, що не знає… Питали райців з магістрату, судовиків-канцеляристів, жовнірів… Райці тільки розводили руками з жалю, канцеляристи удавали, ніби багато знають і заклопотано бігли невідомо куди, обминаючи юрбу з презирливою усмішкою, жовніри мовчали, як камінь отой, що під ногами.
Розвиднилось усім відразу, коли вздріли мідяного бика, підвезеного з ратуші до помосту. Того помоста видно було всім, тому ніхто й не пнувся, не штовхався і не гнівався, що не видно «барзо доброго діла». Бика зручно поставили велетні-кати, а підпомічники вже й наладнали жаровні з розпаленим вугіллям. Все це було швидко поставлено під черево бика. Бика бачили всі, як на долоні, та його й знали тут всі варшав’яни: адже не одного козака в ньому було засмажено… Бачили… пхе… тим не здивуєш!
Всі повеселішали, розмови пішли «барзо милі».
– Добжі дзень! І пан суддя прийшов на смаження! Мило…
– Атож! То мій фах, як судді, законника…
Два законники, обидва сиві, обидва худорляві й чемні літні люди, втопили очі в того зловісного бика на чотирьох стовпцях-ногах, чотирикутну морду з проверченими дірочками там, де мав би бути ніс і припасованими щільно дверцятами, де ребра. Через ті дверцята мали кинути жертву «на смаження».
– Пан Сокольський бачив коли таке диво? – питав суддя, держачи в руках лорнетку.
– Ні, не довелося! – з жалем хитнув головою пан Сокольський, – А ви, пане Прошек?
– Часто і досконало знаю, скільки хвилин жне лайдак в тому мідяному страховиську.
– О! Проше пане Прошек, як то ви знаєте? – дивувався приятель.
– Лічбу веду… скільки хвильок кричить лотр… по пальцях лічу.
– Мудрий пан! – всміхнувся пан Сокольський. – Тепер розумію. Ну і що ж, яка виходить рахуба?
– Більш сотні разів не гукне: забиває дух – і вже мовчить.
– Гм… гадаю, пане Прошек, милитися… гм… гадаю більш як півсотки не гукне: барзо пекельне діло… милитися…
– І овше ні! – гнівався вже пан Прошек. – Я фахівець, знаю і доведу хоч і зараз, що муву правду, не милюся. Прошу на заклад, на шклянку пива… Згода?
– Згода…
– Ведуть, ведуть… пане Сокольський, ведуть, – хвилювався пан Прошек, – я починаю лічбу: як тільки кинуть лотра до черева… зараз лічу… Стежте, прошу пана.
Наливайка направду вже вели під руки два кати. Видно було, як нещасний козак ледве пересував ноги, заклепані ланцюгами. Був виснажений, аж зчорнілий, весь у лахмітті, йшов ніби наосліп, помацки, з заплющеними очима впрост до жахливого бика. Перед мідяною потворою став. Десятки тисяч голів з майдану втопили очі в мученика, було тихо, так тихо, що навіть чути було, як кайданник брязнув ланцюгом і старший кат хрипко дав команду:
– Двері!
Двері широко відчинили, і два кати стали біля кайданника напоготові. Ще коротка команда:
– Разом!
Обидва кати блискавкою схопили жертву за поперек і ноги, впхнули обережно, щоб не попекти собі рук, й за мить замкнули… Зроблено було все майстерно… Народ занімів… І раптом почулося дивовижне мукання… То мукав через дірки-ніздрі Наливайко, стогнав і смажився у пекельних муках Наливайко, найкращий син України, який не побоявся нікого, який сміливо пішов проти «короленят» – православних і католицьких магнатів.
Пан Прошек сіпнув пана Сокольського за полу:
– Починаю лічбу…
І зосереджено став згинати палець за пальцем. Мукання йшло з ніздрів тяжко-тоскно безнастанним стогнанням, таким тоскним, таким невимовно розпачливим, що навіть молода полька біля пана Прошека зблідла, тоді закрила лице хусткою й почала істерично ридати… На неї зацикали, а коли пан Прошек озирнувся, польки біля нього вже не було: її повели до «буцигарні» на допит, як сміла жалкувати козака.
Натовп мовчки, зосереджено слухав той затяжний стогін, слухав наче солодку музику, дехто навіть всміхався, дехто накручував вуса, дехто питав сусіда:
– Що… бик робить лепсько своє діло?
– Робить… сьогодні нас добре пригостив коханий Стась…
– Ліпше й не треба… Жолкевські не жартують…
– Слухайте, слухайте!.. Конає…
– Так… так… конає!
– Направду конає, пся крев! – зсунув брови пан Прошек… Гм… тендітний пся крев, і через нього я програв заклад!
Всі чомусь говорили тихо, майже пошепки… Нараз стогін увірвався, увірвався раптово так, ніби нічого й не було…
– Кінець… – мовив пан Прошек і зітхнув.
– Скільки нарахували, пане Прошек? – питав лукаво пан Сокольський, кладучи до кишені лорнет.
– До д’ябла… і овше мало, всього сорокосьм: той лотр завів мене, якийсь тендітний панич.
– Хоч як лайте, пане Прошек, а все ж ви програли! – весело сміявся пан Сокольський.
– Так, програлем, до д’ябла… Прошу пана до корчми на шклянку доброго, міцного пива.
– Еее… – простяг руку пан Сокольський, – стривайте, гляньмо, що сталося з тим… он кат витягає…
– Що сталося, те й сталося, – філософствував пан Прошек. – Кат витягає попіл та розпечені кайдани. То барзо не цікаве, ліпше ходімо до пристойної корчми, де немає тлуму, – тяг він приятеля.
Пан Сокольський все ж пристояв: він побачив, як жаровні вже відставили, кати і ще якась обслуга бігали з цеберками й обливали мідяну звірину, що так швидко зжерла мученика. Під черевом лежала купа жужелиці, обслуга старанно згрібала попіл, якийсь мотлох, зчорнілі ланцюги, обгорілі підошви від чобіт, все це бігцем кудись відносили і знов бігли обливати бика.
Народ розходився… мляво, ліниво, як лютий зголоднілий звір, якого щойно добре нагодували. Ніхто вже не цікавився тою дикою розвагою. Хтось гукнув, що завтра будуть четвертувати ще чотирьох «наливайківців», але вже ніхто навіть не дослухався… Йшли мовчки, інші говорили про своє, свої буденні клопоти, свої грошові справи, дехто скаржився на ноги:
– Болять дуже ось тут вже з півроку, й жоден знахар нездольний пособити… ось саме тут болить і болить, а виразки ніякої…
– Завтра мушу рано вранці бігти на торг… – клопоталася якась стара жінка.
– А в мене лихо таке, таке… хтось Юзю налякав вельми… тепер не спить вже третю ніч…
Молодь залицялася… Розходилися парами в густих липових алеях.