10. На порозі

Микола Лазорський

З усієї України тікали на Запорозьку Січ… Тікали старі козаки, такі, що відлежувалися дома та гоїли рани, добуті в походах, тікали літні, бувалі в бувальцях, такі, що знали степи, норови ординця-яничара, тікали й молоді, одчайдушні, яким увірвався терпець, які бажали за всяку ціну спекатися панщини та за одно й економа: часто вже виносили з жита зарізаного наглядача, лихваря-корчмаря, ката на стайні… Таке було неспокійне життя і в місті, і в селі чи хуторі. На людське око ніби все йшло гаразд, насправді ж лихо підстерігало кожного зненацька й раптово: і орача, і мостивого пані економа, межовика, наглядача… Вночі десь далеко на обрію палахкотіло зарево, і вітер заносив похоронно-тремтливе подзвіння… Хтось ховався по ярах та яругах, десь зненацька тужив пугач й раптово вчувався гострий посвист, десь чути було постріл й воднораз розпачливий, передсмертний крик…

Вдень ставало ніби легше, не так лячно… Сходило сонце, співав жайворонок і весело кувала зозуля. Женці жали жито, але ніхто не перегукувався, не чути було дівочого співу, ні веселого сміху… Скрізь мовчки, понуро поглядали на наглядача, економа, робили панщину з вовчою люттю, з ледь прихованою ненавистю, ледь прихованою жадобою помсти.

По містах на базарах, ярмарках тільки й розмови що про панщину, здирство, катування на стайнях, кайдани, втікачів на Січ… Січ була у всіх на вустах, говорили про неї, як про якесь царство волі і права, про неї співали кобзарі, складали пісні… Ходили по всій Україні дивні чутки, по всіх закутках розповідали про якогось велетня-козака, що ось-ось вчинить ворогу смертельну бурю й зробить лад і мир скрізь в Україні. По селах, містах козацтво жадібно вдивлялося в обрій, шукало там того казкового лицаря, що вже, кажуть, летить на вогненному коні на захист-порятунок невільників.

Всі ждали чуда.

На всю Польщу густою пеленою падала грізна тінь великого гетьмана Богдана Хмельницького.

16.01. 1963