7. Січ відроджується

Микола Лазорський

Вже огні горіли на вікнах в невеликих каганцях, а два приятелі – пан Прошек і пан Сокольський вже не могли найти містечка посидіти бодай в брудній корчмі. Скрізь було повно, як ніколи. Скрізь гули люди з келешками меду, пива, оковитої… Скрізь бачили вони радість, усміхнені лиця, бачили різних людей – ремісників, майстрів, судовиків, канцеляристів, заможних гендлярів і так собі таких, що й не вгадаєш хто вони. Їх вітали, тискали руки, пригощали келешками… Приятелі зичливо кланялися, дякували й хутенько виходили на вулицю, на свіжий вітер. Хотіли відшукати куточок, затишок, де б можна було спочити, погомоніти, поділитися думками: адже у кожного, як цвях, засіла в голові думка: чи ж зроблено оте душогубство по праву, чи збігається оте все, що бачили на майдані, з тим, що чули в чудовому костьолі про милосердя. Правда, сьогодні такий день, який варто відсвяткувати гойно, бо коханий гетьман Жолкевський кінець кінцем все ж звільнив Польщу від жахливого ворога, звільнив Річ Посполиту від січовиків, від Січі, розтрощив усе те «гадюче кодло» десь далеко в татарських землях, в Дикому Полі. Кінець… Вже ніколи та Січ не буде жахати гонорову шляхту, не буде баламутити українського поспільства… То все добре… гм… Та все ж чи отой гетьман бундючний

Жолкевський направду «коханий». Коли він так блискуче розтрощив січовиків, то чи ж доцільно було так немилосердно, в нелюдський спосіб скатувати чоловіка, який допоминався свого права зі зброєю в руках! В костьолі щось казав інше панотець ксьондз…

Зненацька з вікна другого поверху хтось гукнув:

– Панство! Ходіть-но сюди… Тут затишок і є місце для шановного панства.

Прошек звів голову: на вікні він побачив майстра-збройника пана Добека, давнього свого приятеля.

– Прошу ось сюди, – вітав пан Добек гостей, показуючи на важкі дзиґлики. – До столу прошу… по келешку, га!

І пан Добек, кудлатий з важким тулубом і масними губами чоловік, налив панам повні кухлі міцного пива. Пан Прошек і пан Сокольський раптом припали до кухлів, тоді як пан Добек посміхався, любовно оглядаючи спраглих гостей.

– От і добре, от і гаразд! Не найшли місця в корчмі! Хо-хо-хо… Я теж шукав, та махнув рукою, поступився для поспільства: хай поспільство погуляє сьогодні, бо завтра ж такого дива не буде… Га? Гляньте, мостиві пани, скільки каганців на вікнах… ще ніколи не бачив такого серед темної ночі, немов удень при сонці… Хе-хе… Чуєте, чуєте вибухи!

– Що то за вибухи? – питав пан Сокольський, витираючи піну з вуса рукавом.

– Як що! – дивувався пан Прошек. – Хіба не знаєте: стріляють з мушкетів, адже маємо велику радість – коханий наш Жолкевський засмажив Наливайка, а в Дикому Полі розтрощив Лободу, отже вже немає Січі, таак…

І він стукнув порожнім келешком по столу. Пан Добек моргнув так, ні до кого і налив пану гостю повно меду.

– А все ж хотів би я знати, чи направду ми здихалися тої грізної Січі та… чи доцільно все те зроблено, – прохрипів пан Добек, мружачи пухле око.

– Як то? – не розуміли гості, здивовано оглядаючи пана збройного майстра.

– Мені здається, ми тої Січі не здихалися, хоч коханий пан гетьман сьогодні й довів нам наочно, ніби здихалися, – спокійно мовив Добек.

– Не розумію… – зсунув брови пан Прошек.

– Овше… – муркнув пан Сокольський.

Обидва гості втопили очі в пана господаря. Нарешті пан Прошек терпко мовив:

– Прошу пана Добека казати просто: пан Добек замилований тими козаками, може, пан Добек вважає тих лотрів і рицаржами… Прошу казати просто!

– До д’ябла! – прохрипів пан Добек. – Не замилований я тими опришками, бо вони гірші від яничарів. Але коли привчити до порядку, тобто вимуштрувати їх, як муштрують степових огирів, то… круль мав би ту потугу, яка б зробила Польщу більш могутньою, як, скажімо, Туреччина.

– Січі вже немає! – ляснув себе по коліну пан Прошек. – Січ розтрощив у Дикому Полі наш коханий пан Жолкевський. Січ мертва і вже нікому не здатна ні на що.

– Січ жива, Січ вже озброєна! – спокійно стрельнув пан Добек.

Гості з кухлями в руках мов прикипіли до столу й мовчки дивилися на пана Добека.

– Сьогодні вже половина Варшави знає, що кошовий Кремпський, отой, що врятувався під Солоницею, вже в Дніпрових плавнях перешикував свої січові сили, а збанітований старшина Самійло Кішка привів на ту ж Січ нову когорту таких… – і пан Добек покрутив головою. – Привів тих, що пройшли яничарську школу.

– Пан Добек жартує! То, пане господарю, кепські жарти! – крикнув пан Прошек і навіть підвівся.

– І я кажу, що кепські, але, на жаль, то не жарти. Коли не вірите, попитайте завтра вранці, бо сьогодні вже пізно, а попитайте завтра пана магістра з магістрату, і він скаже вам те, що оце кажу тут я. Скаже, бо то вже не таємниця!

– Добре… спитаємо. Що чули ще, пане Добек, бо бачу ви, перфект, обізнані в цій пекельній справі, – питав пан Прошек, сідаючи знов на дзиґлика.

Пан Добек покрутив вуса і всміхнувся.

– То так… Сьогодні я був у пана полковника Несвітського, командира гусарів, того, якому я постачаю найліпшу зброю. Так от він і каже мені: «Пане Добеку! В Кракові метушня, бо до д’ябла з тим заводіякою Кремпським: передав все наново перешиковане січове військо кошовому Кішці, тому запорожцю, що зумів втекти з турецького полону. Маєте пеха! То мастак-січовик, характерник! Пану крулю доведеться тепер миритися з Січою, бо думали, що її вже поховали, а вона, до д’ябла, жиє й моцна, як криця!» Он що сказав мені пан полковник. Та Січ може тепер вчепитися в горло самому коханому Жолкевському, бо, проше пане, Польща зараз не обійдеться без козаків: має бо, до д’ябла, роботи і в Ливонії, і в Московії. Не треба було сваритися з Наливайком, а тепер вже пізно витягти його з бика! І пан Добек весело засміявся.

– Мені здається, новий кошовий, якщо він направду вернувся з Туреччини, буде лагідніший і крулю не треба буде йому кланятися та просити, – міркував пан Сокольський.

– І овше! – гарячився пан Прошек. – Січовики – крулівські підданці, мусять бути на послуху й робити, що накаже сенат і круль, а за колотнечу і цей заробить мідяного бика. То право крулівське!

Він вже не кричав, що Січі немає, й охолов до Стася Жолкевського.

– Злоті слова, злоті слова! – підхопив пан Добек. – А я все ж думаю, що там, де треба погладити, не слід хапати за горлянку. Лагідно треба робити, лагідно… а до бика завше можна підвести… не втече… Найпаче, коли маємо такого рицаржа, як наш коханий князь і гетьман Станіслав Жолкевський.

Всі розпогодилися й разом вихилили по келешку оковитої за здоров’я коханого рицаржа Жолкевського.