11. Настуся у Санжарах
Микола Лазорський
Тихо було і в Санджарах, і в широкому подвір’ї пана сотника Висовського, і в його світлицях, де жила в затишку донька Настуся з своєю тетею.
Коли несподівано виїхав пан Ярема з того села до палацу князя Михайла, його наречена все ждала вісток, з дня у день ждала. Тую довгождану вістку нарешті привіз гінець, старий Гаджієнко раз й досить скупу. Ярема передавав уклін, «до сирої землі найдорожчим серцю рідним» й те, що вже вимандрував з князем Глинським до Києва. З ними вимандрувала й дружина пана Михайла, а його, Яреми, рідна сестра Ірена. Лаштуються, мовляв, до війни з польсько-литовським королем Жигимонтом – першим королем, що дуже скривдив князя: зіпхнув він князя з маршальства та відібрав усі турівські його землі. Скривдив той король і всю, Глинських, родину.
Таке писав.
Та якась малозрозуміла війна православної шляхти з шляхтою польською очевидно не дуже діткнулася всього поспільства Степової України. Всі робили сяк-так своє, як і щороку, не було й вербунку. Щоправда, трохи ніби пожвавішав вивіз всякого збіжжя на шляхах до Києва, та ще раз у раз гнали чамбул овець, напівдиких огирів, везли чалтик (пшоно) й «залізну тараню» – шаблі, мушкети й навіть гаківниці.
Настуся прислухалась, перепитувала приїжджих козаків за всякі новини, але ті суворі люди не давались на розмови і тільки поглядали на ставну панянку та з усієї сили ляскали байбарами, полохаючи отари овець. Скоро й тих диваків порідшало, а вже коли осінній вітер зірвав останнє листячко з тендітних берез, шлях і зовсім спорожнів.
Молода панна й собі замкнулась з тетею у світлиці з усяким питвом та вишиванками, траплялось, і допомагала теті в господарстві. А більш за все вчащала до церкви, де майже щодня старий отець Варсонофій правив Божу службу. Там, стоячи в темному кутку перед вівтарем, щиросердно молилась за свого Ярему та всю рідню, що пішла так нагло в похід проти нежданого ворога з далекого Кракова.
Батько, заклопотаний справами козаків-займанців, все їздив до близьких і далеких хуторів: найбільш давав різні поради по оранці нових «займищ», давав і коні, воли чи там ще яку худобину для «зачіпки» в новому хуторі. Якщо то був «займанець» вбогий, якому було сутужно і з харчами, дбав і про харч, і про насіння, навіть давав шаблю чи рушницю: адже у полі, хоч і недалеко від великого села, все ж треба було робити й оглядатися на ординця. Рушниця не заважала, та й козаки-вартові пильно прислухалися до пострілу. Часто пан сотник бував і в самій Полтаві: там у нього була своя садиба, був і цілий загін козаків – вартових. До Санджарів вертав хмарний, і коли Настуся питала, як там у місті, кидав:
– Так, як і в селі… Тільки й того, що тут ладяться до весни, орати та засівати лани, а там всякі ремісники те й діло, що шиють жупани та чоботи, а ковалі клепають списи, роблять коси та ще й продувають добре мушкети, щоб легше стріляли, – жартував він, що траплялось дуже рідко.
Про те, що недавно був вербунок вже в похід на Білорусь під самісінький Мозир, не сказав і слова.
Скоро впала й зима, і село, мов заворожена красуня, заснуло міцно, покрите все блискучою білою габою.