10. Дід Мусій пильнує татар
Микола Лазорський
Тихо стало в палаці князів Глинських. Не чути кінського тупоту, гамору вартових, мушкетних вправ. Тільки вартові пильно стежать за неозорими степами, на які вже впала хижа осінь: змінила вона степи так, що їх вже годі було й пізнати – ніде ані билини, тільки де-не-де по ярах червоніє горобина, та й ту скльовують стрепети, відлітаючи у вирій. Розмокли шляхи й почорніли від негоди кущі шипшини та терну по балках. Гайвороння збирається зграями за цариною великих сіл і з галасом летить до оголених дерев, щоб сховатись на ночівлю від сльоти темної ночі.
Все ж вряди-годи промайне у степу гостроверха шапка злого ординця-здобичника й нараз зникне десь в густому тумані. Бачили люди тих наїзників і по інших займищах, але тільки припадком, ненароком: ось замайорить шапка, ось вже немає, мов у воду впала.
– Прочула вже татарва клята, що немає нашого господаря дома… вже й виглядає з туману, – бурмотав дід-баштанник Мусій Тахтай з села Тахтаулова. Дід Мусій щовесни держав великий баштан зараз же за селом, знав той степ, як і свою похилу від негоди хату, знав й норови тих ординців. Коли шастають поодинці то тут, то там, то вже на погане діло кривиться: виходить так, що стежать та передають своїм всякі новини про «гяурів» (невірних), тобто про життя наших таки займанців… Жди лиха, бо не сьогодні-завтра наскочать на хутір чи там яке село, де й не сподівалися люди напасті. Правда, зараз глибока осінь, не за горами й зима: ординці не люблять брати ясиру в сльоту або морози – «товар, мовляв, вигибає від такої дурної праці», та й своїх людей шкода. Ждуть весни, коли підійметься густа трава, – тоді вже стережись!
– Чи бач, як промчав на кудлатому коні! – показував старий баштанник на тумани свому онукові-підлітку.
– Де, де? – лякався хлопчина.
– Ото гава! – гнівався баштанник. – Треба дивитися пильненько, бо та личина не жде, щоб її хто бачив, вона, та личина, хоче сама бачити, бо у неї гостре око, гляне – і все бачить, що у тебе заховано і в скрині, бачить і де ти сховався, побачить і в ставку, де сховався наш чоловік…
– Як же та личина може бачити у воді? – дивувався хлопчина, поглядаючи на тумани.
– А так… Набіжить тої личини на село сила з галасом та свистом… Люди тікають хто куди, от, приміром, дехто занурюється у річку або ставок з очеретиною у роті, щоб можна було дихати чим через оту очеретину. Та все ж ординець знає добре оту очеретину…
– Знає! – дивувався хлопець. – Як же він теє знає?
– Знає… бо очеретину зрізано, і на воді вона хитається. Ото тобі й ознака, що під водою сидить наш чоловік і дихає через оту очеретину.
– Як же він ловить, адже чоловік під водою? – вже тремтів хлопчина.
– Вловить… той ординець все вміє, не дурно ж він промишляє цим. Шугає він по річці на дубку і з усієї сили б’є веслом по очеретині: нещасний так і підійметься з води, весь заюшений кров’ю: адже очеретина та ще й стара простромить горлянку, людина і вмирає від цього. Тепер люди сахаються тієї очеретини, як чуми, бо то вже вірна загибель. І кобзарі остерігають хрещений люд від очеретини, бо вона полохає й птицю. Пісня така є: «Он-он чайка над водою! Нехай йому і з водою: піду краще долиною». Ніхто не хоче тої очеретини… Неси лиш, Микитко, мушкета з хати: руки сверблять почастувати ту личину…
І він майже вихопив з рук Микитки рушницю, сів на призьбу і націлив «оружжа».
– Як тільки… то ми його… – бурмотів він, придивляючись до горбів, але за туманами все нічого не було видно.
– Ото горенько з тими туманами… Тепер тільки й стерегти того ірода-бусурмана… Сядь он з того боку на призьбі й стережи… Все одно немає чого робити: насіння вже перебрав…
– Діду! – заверещав Микитка. – Ординець! – сам вже витягав важку шаблю.
Старий вже цілився і нараз таки «вдарив». Обидва бачили, як впала гостроверха шапка, але вершник зник, мов його лизень лизнув.
– Вдруге вцілимо, не втечеш, безштанько… – вилаявся дід і знов сів на призьбу.
Так стерегли аж до смерку.
– Налякав-таки, – говорив баштанник. – Треба хоч лякати, щоб не вештались тут, бузувіри. Бач які! Пронюхали, що немає пана, немає козаків, і ну шастати…
– Я хотів його рубанути! – хвалився Микитка. – Мабуть, ординець побачив важенну шаблю і втік.
– Мабуть, що так! – гладив по голові хлопчину старий дід. – Ходімо краще вечеряти після такого труду.