2. Розклад польського двору
Микола Лазорський
Тим часом у польській столиці по смерті короля Олександра життя круто змінилося: новий король Жигимонт разом зі своєю дружиною мадярською принцесою Боною став заводити свій лад: він не любив русинів (так тоді називали тут українців). Одного дня він видав декрет, яким наказував всім русинам опустити чільні посади при Вавельському дворі. Не обійшов навіть і впливового при дворі маршалка князя М. Глинського: почесну посаду маршалка король передав польському шляхтичу Яну Забжезинському. Того мало. Став докучати старостам київському та каневському Івану Глинському, берестейському старості Василю Глинському – обом братам князя Михайла, тоді ж наказав арештувати новгородського воєводу Гаштовта, найкращого приятеля князя Михайла, а з ним разом і великокняжого конюшого Мартина Хребтовича та Олександра Ходкевича.
Тоді ж саме й покликано було до двору князя Глинського з України.
Все це дуже вразило вавельське панство. Про безпричинні круті зміни багато говорилося скрізь серед шляхти, але говорилося пошепки, щоб бува хто не почув:
– Погано… бардзо кепсько жартує круль… – бурмотали старі, досвідчені шляхтичі.
Були наполохані й ті старшини Степової України, які вважали князя оборонцем і захисником інтересів їхніх у всій Вишневеччині та й поза її кресами. Від’їзд князя до Кракова дуже непокоїв, і всі нашорошено ждали поганих вісток.
Тільки бундючна велика шляхта, пани радники, не вважала ні на що: вона глорифікувала «коханого круля» і вбачала в тих грізних декретах нову добу, райську добу солодкого життя для панства-рицарства, початок золотого віку. Та шляхта ніколи ще так не культивувала гостинності, насиченої непристойними розвагами, як за часів Жигимонта «Старого». Бенкети, турніри, лови, полювання на сарн, гомеричне пияцтво, сороміцькі пісні, танки, музика, грубі залицяння чергувались постійно в повсякденних веселощах того закоханого у безжурне життя шляхетного панства.
Дрібна шляхта з пожадливою заздрістю спостерігала ті дивоглядні витівки магнатів, тулилась до можновладців й швидко переймала все щонайгірше, все нездорове, хоробливе, все, що сушить розум і що робить людину передчасно старою калікою. Переймала все, що так легко щепиться і від чого вже не можна вилікуватися ніколи. Дрібна шляхта копіювала спосіб життя верхівки, як вміла, в марнотратстві, пропиваючи останній гріш, вимотаний у трудівника-селянина або цехового підлеглого ремісника брутальними вимогами. Гвалт серед білого дня вважався геройством і вбивство хлопа – «бидла» було звичайною, трохи докучною помилкою в чаду щоденного похмілля.
Іноді в міжчасі пани радники чинили суд над зненавидженими панами русинами, роблячи з того специфічну, грубого присмаку розвагу: так, часто-густо кривдили чесну людину «герцями» або ж нахабними наклепами. Зацькована жертва з примусу мимохіть хапалась зброї. Саме цього й бажала шляхта: вона адже шукала нових забавок. Дуель або двобій те панство вітало палко, в зораній для цього залі воно сперечалося до нестями, заставляло великі гроші й навіть бешкетувало, коли було побито не того кого думалося укласти в землю. Дуель, як правило, кінчалася вбивством.
В густих садах королівського парку або ж якого пишного магната було приховано чимало понурих таємниць: часто ранком слуги находили в кущах жасмину чи троянд забитого магната-юнака, або отруєну красуню-польку з двірцевих дам самої королеви. Таку жахливу прикрість називали тут «наслідками нещасливого кохання». Уночі можна було чути розпачливі зойки, прокльони і скажений брязкіт шпаг. Раптом все затихало, хтось ламав куртини і з глухим стогоном падав на землю. Ніхто ніколи й нікого не рятував: вважалось непристойним втручатись в чужі розрахунки: адже то був суд Божий, справу розв’язувала шпага, вона вбивала того, на кого указував перст Божий.
Панство ні об чім не журилось: щодня з кресів до магнатського палацу безнастанно підвозилось все, чого бажала душа, а ковані міцним залізом скрині ніколи не порожніли й золоті дукачі сипались туди повними жменями.