3. Суд над Глинським

Микола Лазорський

Князь Михайло Глинський приїхав до Кракова пізно: шлях після дощів був важкий, доводилось ждати свіжих, не виморених коней та й добре обізнаних машталірів. Приїхав уже тоді, коли небіжчика короля було врочисто поховано. У Вавелі його зустріли чемно, але князь відразу помітив зимність і навіть неприховану лють польських магнатів, хоч кожен з них улесливо давав дорогу колишньому двірцевому маршалку. Помітив він і те, що майже ніде не здибав русина. Майнув лише десь у сусідніх дверях князь Костянтин Острозький, але тільки майнув й зараз же зник без сліду. І ще одне: його негайно було покликано до ясновельможного круля, тоді як цього раніш ніколи не водилося: за писаною етикетою кожен шляхтич, навіть польний гетьман, хоч би який був «рицерж», мусив заждати бодай хвилин десять… «Отже, – думав князь, – видно з усього, мене тут притьмом хотять бачити».

Ще більш його здивували запросини до малої зали, яка звалася «судовою» і куди заглядати ніхто не квапився.

«Гм… – міркував князь, – це вже новина, і неабияка! Бачу, панство щось затіяло, мабуть що якийсь гидкий «герць» і то все для мене».

Твердою ходою він вступив до тої понурої, темнуватої зали й став ані руш. Князь не помилився: в залі було повно панів радників і майже всіх рангових лицарів; були навіть високі достойники: крайчий, стольник, мечник і двірський підскарбій. Всі сиділи напівколом супроти високого трону, застеленого коштовними турецькими килимами. Там він вздрів короля в короні зі скіпетром в руці. Був то чоловік огрядний, з голеним підборіддям і навіть без вусів. Обличчям нагадував вгодованого євнуха, до всього мав він баб’ячий голос, що ще більше нагадувало того вартового з турецького гарему. Вздрівши князя, він втопив у нього скляні очі і мовчки торкнув скіпетра. Мандрівник став на одно коліно і схилив голову.

– Прошу ясного пана, – проскрипів король, указуючи тим же скіпетром на крісло просто перед королівським троном й перед очима всього панства. Мандрівник підійшов впрост до крісла, але не сів, а лише сперся рукою на спинку: він знав добре, що те крісло ганебне, призначене лише для лиходія. По залі пролунало ледь чутне шемріння: всі не зводили очей з мандрівника, що насмілився на непослух.

– Чому ясний пан не хоче сідати на крулівське запрошення? – хмарно питав король.

– Мушу наперед знати, за яку провину мене карає ваша величність цим саме кріслом, – твердо рік князь.

– Хе… – ніби кахикнув король. – Я хце знаць, чому ясний пан не схотів вчинити останнього прощання нашому коханому небіжчику крулю Олександру на його погребу?

Князь мовчав.

– Чому ясний пан ніц не мове жодного слова? – питав нетерпляче вже новий маршалок пан Забжезинський.

– Тому, що мене дивує все це: адже весь Вавель знає, що я їздив до Степової України з тим, щоб дати лад на своїх землях, поруйнованих ординцями. Кварцяне польське військо не буде боронити ті землі: мусить робити те все пан староста своїми силами за крулівським приписом.

– То пан вважає, що життя хлопа цінніш за життя круля – першої персони королівства? – гнівно питав князь Радзивіл.

– Я того не казав і так не думаю! – відрік теж гнівно мандрівник, а сам подумав: «Починається герць».

– Хоч пан і не казав, а виходить так: адже пан дбає за хлопа і нехтує святий обов’язок до корони, – засміявся якийсь пан з кутка.

– Пан Глинський просто побоявся приїхати на погреб безневинно загиблого святого круля! – шипів новий маршалок. /

– Як то «побоявся»? – не зрозумів князь.

– А так! – гукнув пан маршалок. – Побоявся так, як боїться вбивця глянути на безневинно забитого ним страдника.

– То пан хоче… сказати хоче… – вривчасто дихав князь, полотніючи.

– Хочу сказати, що князь Глинський, – гримів Забжезинський, тикаючи маршальським жезлом в порожнє крісло, – що князь – вбивця того страдника-круля…

Нараз запанувала тиша… Блідий, як крейда, князь дивився з жахом на зухвалого поляка. Він сподівався всього у цій клятій залі, але тільки не такої страшної напасті. Тоді зірвався з місця й кинувся до маршалка, але той відскочив і став біля королівського трону: він не зводив очей з мандрівника і стежив за кожним його рухом.

– В який то спосіб міг я те вчинити? – схаменувся князь: він вже питав спокійно, бо бачив, що герць набув найгіршого присмаку і ходить тут про життя чи смерть. – Пощо я робив би те каїнове діло, вбивав би того, хто так щедро обдарував мене своїми милостями?

– То правда, – проскрипів король. – Ясному пану святий страдник не завинив. Навпаки, ясний пан завинив, бо бардзо хотів покористати небіжчика, хотів усунути круля, щоб самому вмоститись на польському троні…

Князь хотів щось казати, але король підняв скіпетр і суворо глянув на мандрівника.

– Пан староста хотів стати крулем за допомогою своїх прибічників високих достойників у Вавелі. Тих прибічників-русинів ми за Божою допомогою усунули досить швидко, лишили тільки тих, хто ділом довів свою готовність служити нам, як того вимагає лицарська присяга. Русинів, поки я живу, тут не буде, – і він вдарив долонею по поруччю розкішного крісла.

– Ваша величність! – звомпив князь. – Ваша величність! То наклеп, грубий, вовчої люті, наклеп на мене і всіх чесних русинів, ганебний наклеп, і це я легко доведу… Прошу, ваша величність, вислухати мене… Але пан Забжезинський підняв жезла.

– Пан маршалок хце щось казати? – питав понуро король.

– Так, ясновельможний мій пане! – вклонився пан маршалок. – Князь каже, що все те грубий наклеп. Я теж доведу, що все те є сута правда: була змова, було отруєно нещасного страдника круля Олександра на те тільки, щоби на трон вмостився русин, щоби той русин віддав всю міністерію однодумцям, які б в цей досить легкий спосіб відірвали всю Україну аж до меж Дикого Поля.

– Пан маршалок божевільна людина або ж просто шарлатан, кримінальний злочинець! – кричав несамовито князь. – Прошу сатисфакції, вимагаю сатисфакції…

І він люто вихопив шпагу.

Король знов торкнув скіпетр. В залі стало тихо.

– Хто ж тоді забив круля Олександра? – грізно питав він князя.

– Я не вєм… мені здається, що помер круль нагло від серцевої атаки: так твердять і лікарі, – важко дихаючи, казав князь.

– Але і я питав лікарів, – скрипів фальцетом король. – Вони твердять, що його отруєно.

– Хто ж міг би зробити такий жахливий злочин? – дивувався князь.

– Зробив те ясний пан, – злісно рік маршалок. – Адже сам Бог указав на винуватого…

– Як то?

– Так: коли пан Глинський вклонився труні вже в склепінні Вавельському, – кричав маршалок, – з лівого її боку виступила кров безневинної жертви. Прошу панство ствердити це, адже там у склепінні було багато панства…

– Всі бачили! – гукало панство.

– Пан маршалок людина божевільна або ж дурисвіт: таких ознак не буває в світі! – звомпив князь. – Прошу, вимагаю сатисфакції!

І він люто кинув рукавичку, витягаючи на ходу шпагу.