7. Ірена Глинська

Микола Лазорський

В покоях тихо… Зустріла панів тільки стара покоївка Текля з свічкою в руках. Низенько кланяючись, Текля питала:

– Ясний пан буде вечеряти?

– Так… дві чарки міцного меду.

Видно, тут не любили багато говорити і стереглись багато питати.

Внесли вечерю і засвітили свічки. Стало видніш. Пан князь без кобеняка видавався дужим, загартованим в герцях козаком. Мав довгого, вже з сивиною вуса й голене підборіддя, з-під насуплених густих брів виглядали з глибоких ямок гострі очі, зловісні очі під час ядучої посмішки. Це тут, під Полтавою, було його гніздо, серед диких степів, де тулилось сотень п’ять таких кусючих джмелів, заохочених жити на волі з побратимом їх, великим магнатом князем Михайлом Глинським. Цей степовик не тільки заохочував, а й давав своїм джмелям допомогу і грішми, і харчами, і козаками, коли треба було боронити край від наїзника-ординця. Сюди й приїхав пан Михайло порадитись з близькими і далекими степовиками, як стати пліч-о-пліч проти настирливого ворога, що вже й зовсім не дає просвітку козацькому народу.

Молодик Ярема Сангушко доводився старому князю свояком, був бо рідним братом князевої дружини. Опустивши Вавель в такий незвичайний спосіб, князь не встиг і поговорити як слід з молодим свояком. Мовчали обидва і в дорозі. І тільки тут в степу оговтались і мали змогу розрадити самі себе, не ділячись ні з ким своїми думками та всякими сподіванками. П’ючи мед, князь тихо казав:

– Вже світає, пане Яремо: як швидко промайнула ніч! А-аах.,. – позіхнув він й знов умочив вуса в чарку.

Пан Ярема мовчав і не дивився на страву.

– Не журись молодий козаче! – торкнув його князь. – Все, що сталося у Вавелю, – тобі ні до чого: то вже моя біда. А ти ось послухай, що казатиму. Рано-вранці, мабуть що, моя дружина прибіжить сюди, так от – скажеш своїй сестриці Ірені все, що сталося у Вавелі, тільки кажи обачно, не картай даремно серця і не лякай, а лише легенько торкни, ти ж вмієш! Ти козак молодий, надивився при дворі всього, знаєш, як сказати.

– А ви ж як, ясний пане? – з тугою питав пан Ярема.

– Перепочину так годину-другу й рушу до побратима на розмови.

Пан Ярема підняв брову і глянув на князя.

– Не розумієш?.. Візьму сотника Джажалія та ще з півсотні добрих хлопців і гайда на Лубни до князя Байди по пораду…

– А як там його не буде? То непогамована душа: чув, що вештається десь на Дніпрових порогах, все єднає Остапа Дашковича, старосту Канівського, проти турка. Ніби на порогах моститься будувати фортецю… Чи правда те – не знаю, знаю тільки, що дома його важко здибати.

– То, голубе, нічого: коли на порогах, то й на порогах вловимо та заодно потягнемо до себе й Дашковича, чоловіка бувалого й до нас зичливого, а в Лубнах знайдемо того, кого треба. Об цім я не журюся, – і князь легенько поторсав за плече пана Ярему.

Князь Михайло Глинський давно вже протупотів зі своїми козаками, давно вже й сонечко піднялось з-за гаю так, як на два дуби, а молодий козак все сидів за столом у глибокій задумі: чомусь не вірилося йому, щоб князю пощастило зняти повстання в Степовій, тяжко пошарпаній ординцями Україні. Та й невідомо, як буде у Білорусі і як подивляться на цю справу пани русини, які так ґречно припадають до Вавельського панства, приміром, як князь К. Острозький або князь Радзивіл. Була ще одна важка турбота, яка дуже сушила його: непокоїла його доля нареченої та її батька: чув бо, що князь хоче єднати татарського хана, а це вже тхне ясиром, бо ординці люблять допомагати тільки за таку плату.

До покоїв вступила Текля, загасила свічку й глянула на молодого козака:

– Милий пан так і не спочивав? – питала покоївка, приглядаючись до зажуреного гостя.

Юнак підвів голову і… тільки.

Через годину заглянула пані Ірена, струнка, смуглява, в пишних косах, що тугими пасами лежали на голові, в очах зорив клопіт й переляк:

– Брате, брате коханий! – шептала вона лячно, обіймаючи брата.

Обоє були дуже подібні, тільки й того, що сестра видавалася змужнілою, старшою.

– Що сталося? Де наш пан? Чому так швидко вернули з Кракова? – засипала вона, пильно приглядаючись до засмученого брата. – Лихо яке спіткало, чи що? Де наш пан Михайло?

– Нічого, сестро, все гаразд. Пан Михайло помчав до Лубен… гм… у нагальній справі.

– Яка ж то справа, чому не кажеш? – торсала вона брата, все лякаючись якоїсь таємниці. – Кажи все, не бійся: ми Сангушки, ми з тої шляхти, що не боїться ніякого лиха… кажи без вагань.

– Направду сталося лихо, але… – і він замовк.

– Ходімо до малої зали, – стрепенулася сестра, – от так, сідай тут у вигоді й кажи все, що там сталося у Вавелю… Бачився наш пан з королем, отим «Старим»?

– Так, бачився, тільки покликано його було не на королівський бенкет, а на королівський суд… Судила нашого пана вся вавельська пишна шляхта…

– Як то? Не розумію… За яку таку провину судили у Вавелі першу парсуну в Польському Королівстві, – і сестра гнівно глянула на брата.

– Судили за… – і пан Ярема розказав сестрі всі подробиці дивовижного того суду, двобій, смерть нового маршалка пана Забжезинського, втечу з Кракова і навіть про спалахи війни, можливо, по всій Україні проти всього панства польського.

– Хіба нашого пана збанітовано? – гостро питала пані Ірена.

– Так, збанітовано. Наказано сидіти дома й ждати, можливо, якоїсь згуби…

Сестра довго мовчала… Вона нараз зблідла і стала за якусь мить зимною: уста були міцно стулені, очі світилися холодом, мов у непереможеної орлиці. Вона важко підвелась і терпко мовила:

– Наш пан зробив те, що зробив би кожен правдивий лицар, смертельно ображений перед лицем самого круля. Тим більш достоєн він шаноби, коли береться боронити все наше поспільство від напасника самого короля, який з волі польсько-литовської шляхти збезчестив наш український народ. Шаную свого мужа ще більш і…

– Сестро, сестро! Ти з мужем заодно! – схопив її за руки щасливий пан Ярема, – ти з нами, ти з мужем!

– Де буде муж, там буду і я! – врочисто мовила пані Ірена і ще додала чомусь з Біблії: – «Ідеже ідеші і аз пойду».

Вона стала навколішки перед іконою святої Покрови й заклякла в молитовній екстазі.