4. Герць із Забжезинським
Микола Лазорський
Князь бурею вилетів на веранду, тоді по сходах збіг вниз й гукнув свого старого джуру й гінця Гаджієнка.
– Жди ось тут, – уривчасто мовив. – Жди з моїм конем: мушу поквитатись з одним заводіякою-ляхом, тоді гайда в степи до Києва. Тут стій!
Він аж ніяк не думав про те, що в двобою вивороже доля: був бо вправний фехтувальник, штуці цій добре навчився у іспанців. Про це добре знали всі не тільки у Вавелі, а й по всій Степовій Україні. Пан Забжезинський хоч був теж не промах, але ж все панство вагалося, бо доводилося мати діло з дуже вправним рицаржем. Коли ж князівська рукавичка вцілила просто по носу того маршалка-забобонника, вельможне панство натовпом почало вчити маршалка, як краще вдарити в серце того непогамованого мандрівника.
У фехтувальній залі вікнами на великий сад зібралося вавельське панство. Секундант маршалка князь Радзивіл підійшов до Глинського й зимно, але чемно сказав:
– З доручення його величності, нашого коханого круля, двобій мусить відбутися тут, – і величаво зробив невиразний жест. – Це по-перше. По-друге, дуель триватиме під моїм суворим наглядом, щоби, бува, не було порушено правил двобою, і, по-третє – дуель триватиме лише до першої крові: навіть при малому пораненні дуель буде вважатися укінченою.
Князь й собі чемно вклонився.
«Бояться, щоб бува не забив на смерть того вирви-хвіста, – подумав він. – Добре! Я дам вам всім лекцію фехтувальної штуки: цього жевжика так не випущу, бо не хочу «першої крові»».
І враз став у позицію. Князь Радзивіл знову підійшов:
– Мостивий наш круль наказав не чинити будь-яких перешкод вашій мості до виїзду після дуелі. З наказу його величності мусите жити у своєму маєтку і не рушати відтіль до смертного дня. Все…
– Починати чи що? – нетерпляче гукнув мандрівник і глянув у вікно: гінець Гаджієнко стояв з кіньми напоготові.
Князь Радзивіл тихенько свиснув, і вороги схрестили шпаги. Мандрівник, добре муштрований за морем, знав багато так званих «запаморочливих випадів»… Він став насідати й відразу побачив, що ворог не зовсім вправно орудує зброєю. Тоді навально пішов у наступ, блискавично відбиваючи удари. Минуло щонайменше десять хвилин… Князь-степовик, як його часто тут називали, роздратований до краю ганебним наклепом, люто напав і тільки вже тоді зробив свій перший «випад»: він явно цілив у плече, і коли Забжезинський підняв шпагу для відбою, блискавично встромив свою шпагу просто в серце… і навіть повернув… Сталося те за мить…
Забжезинський і не ойкнув: падаючи, він зачепив малого столика і важко покотився з тим столиком на підлогу. Всі кинулися до маршалка. Лікар з готовим компресом слухав серце і тамував кров…
– Мертвий, як венеційський дож! – мовив вів тихо і швидко пішов до великої зали оповістити мостивого пана круля.
– Пане мій! Пане мій коханий! – почувся нараз розпачливий плач, і до голови мертвого маршалка припала у невимовній тузі молода полька, дружина забитого дуелянта.
Князь очманіло глянув на підлогу, на розпачливу в сльозах даму і як вітер вирвався на ґанок.
– Коня!
– Готово, пане!
– У степ… під Київ!..
І два вершники на очах великої двірцевої обслуги за мить опинились за стінами Вавеля.