Куди йдемо?

Софія Малильо

Куди йдемо? До мудрості вершин?

До пізнання Буття першопричин?

Де знайдем Істину, в імлу сповиту?

Чи так брестимем в пітьмі навмання,

і кожен сам на сам жде того дня,

коли душі відкриті тайни Світу.

Яких випробувань і потрясінь

зазнала людськість в плині поколінь,

мандруючи через епохи в Часі!

Так важко зрів її сукупний дух,

і вбогий ще багаж її заслуг,

хоч неухильний ріст в фізичній масі.

Творець людині вільну волю дав

для злих чи добрих повсякденних справ:

гори, твори, і зважуй, і вигадуй!

Та як їй трудно між спокус земних,

в житейськім морі радостей і лих,

у вільнім виборі творити правду!

Мов дзеркало, природа свідчить нам,

що ми зневажили її священний храм,

накликали на неї бід примари.

Із Задзеркалля мчать до нас посли,

щоб ми Закон Любові берегли,

бо не минути нам страшної кари.

Куди йдемо? Який тяжкий прогрес!

Не признавали Віри ні чудес,

творили зло і кров лили, як воду.

І досі марно ллється скрізь вона,

і скиглить з розпачу душа земна,

нетлінний Божий дар людському роду.

Багато ще гірких тисячоліть

людського роду плодовита віть

буятиме на Світу вічнім древі.

Та скільки щастя, мудрості, краси

несуть людині майбуття часи,

як уподібниться у доброті Творцеві!

30/X-1991.